Незбагненне серце, том 2 - Ірина Вільде

цьому оповіданні з усім гірким присмаком іронії. Молоду дівчину Олену Лавфлер, хвору з туги і болю за трагічно померлим судженим, приневолює родина вийти заміж за «добре забезпеченого», інтелектуально обмеженого молодого чоловіка «для добра» тієї ж родини, бо батько-п’яниця зруйнував матеріально всю сім’ю. Ніхто не питається Олени, чи любить вона лісничого, чи зможе загалом його полюбити, для них вистачає того, що Олена – «людина», тобто, як писав Маковей: «Сотворіння таке, що до всього привикне і мусить привикнути». «Якби вона була хлопцем, – говорив один лікар батькові Олени, – були б з неї вийшли люди, а так – жінка. Що почне жінка з надвишкою розуму при горшках і мисці?»

І той самий лікар радить Олені прийняти руку нелюба такою знаменною фразою: «Біда ломить і залізо, а ви лиш людина».

Чому не прийняв Іван Франко, тоді редактор «Правди», до друку цього оповідання? Невідомо. Може, уявляв собі він, такий вразливий на жіночу красу, емансипатку Кобилянську «старим опудалом», високим на зріст, костистим, з обов’язковими окулярами на здоровеннім носі, недбалим у своїй зовнішності, карикатурою «синьої панчохи»? Нічого схожого. Дитина гір (Кобилянська родилась в буковинських Карпатах), заслухана в музику природи, Ольга була сама найкращим її уосібленням.

Фото шістнадцятилітньої Ольги Кобилянської показує нам особливе дівча – з бистрими чорними очима, елегантна, за тодішніми вимогами моди одягнена, з гордо піднесеною зграбною голівкою... Яке тут порівняння з тими типами емансипаток, що їх портрети подибувались по гумористичних журналах?

Про свою органічну любов до природи говорить сама Кобилянська: «Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закутка між скелями, не сполохавши якогось хижака з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг в розпіненому потоці».

Франко кількома роками пізніше, пишучи великий огляд українського літературного дорібку, висловлюється про Ольгу Кобилянську: «От так і цей новий напрям у нашій літературі зазначився групою талановитих репрезентантів. На чолі їх треба поставити Ольгу Кобилянську».

Ольга могла тріумфувати.

Жадоба до науки, до отого символічного «світла» була така велика в молоденької Ольги, що приводила інколи до смішних епізодів в її житті. Правда, батько – судовий урядовець і та предобра мати, про яку Кобилянська висловлюється завжди з святим пієтизмом, розуміли вагу науки, але... Ах, то «але»... Першими претендентами до науки мусили бути хлопці, а було їх аж чотири в родині.

Проте природний талант, подібно як в, Шевченка, незважаючи на зовнішні несприятливі умови, шукав якогось виходу для себе. Кобилянська каже: «Мене щось прямо пхнуло до пера. Потайки, щоб ніхто не знав, не чув, мов молода кітка, що закрадалась до клітки з пташкою і боялась свідка, я забралась до писання одного оповідання! Бачу себе наче сьогодні! Читачу! Я не розуміла слова «література», не вчилась жодної літератури. Я схилила голову на стіл, над папір, закрила лице в руки і... так сиділа. Мабуть, я щось дуже... велике хотіла починати, щось, що було б незвичайним, великим-великим людям дозволено. А я... я... така... невчена... таке зеро на божім світі, я наче святотатство хотіла поповнити. А як догляне... дізнається хто? Що скаже? Читачу, вір, але я не знала, не могла собі уявити, що за сором за погром міг мене чекати».

А тут кругом, за винятком див природи, таке сіре, нецікаве, містечкове середовище.

«Мені доводилось не раз в житті боротись з вузькоглядністю, тупоумством і невільничими поглядами, що походили з традиційної зашкарублості і що були через свою довголітність сильні».

Двічі в своїм юнім житті Ольга Кобилянська пробувала, наперекір усім традиціям, вирватись у широкий світ, не питаючи про ціну цього кроку. «Одного разу вирішила вступити до українського театру до Львова і написала туди, чи не прийняли б. Вдома діялось круто, я хотіла мати гроші, щоб закуплювати книжки. Була така голодна на книжку, що не можу вам це описати. Директор тодішньої української трупи в Галичині відписав мені, що прийме мене радо та лише з тою умовою, коли мої родичі дадуть на те свій дозвіл. Тою відповіддю він мене відразу вбив. Я писала потай до нього. Уявляла лише собі, як то буде, коли гратиму, але щодо умов і інших сторін тієї справи я не думала. Я злякалась. Мій батько був суворий, «старої дати» щодо «моралі», а мати, ах, боже, подумати лише про вираз їх облич – мені всього відхотілось. І книжок, і грошей, і грання цеї або тої ролі, і всього».

Другий випадок був такий:

«Одного разу, коли мій брат Юліан вернувся на ферії в гори Кимполунг, розповідав він багато про професора університету, філолога Вробля... а між іншим і те, що він не одружений і що десь говорив, що коли б знайшов чесну дівчину чи жінку – без великих вимог, він одружився б. Брат розповідав докладно про дивацькі звички його. Показував, як, ідучи до університету або вертаючись, ставав по дорозі і сам до себе говорив. Я сміялась з того, а з другого боку дивувалась, який-то дивак мусив бути той професор. Одної днини прийшло мені на гадку, що це було б добре для мене вийти за нього заміж. У мене не було великих вимог, я б його доглядала, та зате, будучи його жінкою, я б могла вчитись, скласти докторат і писати... писати досхочу! Як я роздумувала над тим, то та гадка чимраз більше вподобувалась мені, я зжилась з нею чимраз то більше, не застановляючись ні над чим іншим, як над тим одним, що коло такого «вченого» чоловіка і я могла б набратись якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала уважніше приглядатись до старших добродіїв і прийшла до висновку, що це нічого такого страшного – мати старого чоловіка. Одної днини я написала лист до професора про своє життя, свої добрі і злі сторони, свої замилування і... остаточно і своє бажання вийти за нього заміж, виконувати всі обов’язки супроти нього, а зате бажала я, щоб він був мені помічний добувати студії і випровадити мене на найвищий щабель науки, знання і відкрити широкий духовний світ».

Цей лист Ольги Кобилянської не попав до рук професорові Вроблю. Добувати знання треба було самотужки, спираючись на власні сили і здоровий інстинкт, що його, звичайно, мають люди, які живуть серед природи. Невдача з рукописом «Людини» стає натхненням до написання великої, я б сказала, якщо цього слова можна вжити у відношенні до мистецького твору, програмової повісті – «Царівна».