Незбагненне серце, том 2 - Ірина Вільде
Це не буде ані «для ефекту», ані перебільшена щирість, ані для гарного звороту, коли скажу, що ті рожі стали для мене символом тієї атмосфери, що гостить у нашій редакції.
Урядовий характер відносин у нашій редакції вбиває вже та обставина, що не працюємо «від години до години» і не відмежовуємо занадто відділів праці.
Чи вам не нагадує це родинного гуртка, коли, наприклад, «з причин, від редакції не залежних», треба число зладити до висилки за день (нормально йде на це три дні) і до експедиції забирається увесь редакційний персонал від «фахової» експедієнтки нашої Михайлини Кукурбової до самої начальної редакторки, чи, як ми поза плечима називаємо, «шефа»? Під шелест ламаного паперу в’яжеться гутірка про минуле. Кожне має щось цікаве в свому житті і кожне хоче, щоб і його пригод вислухано в такий вечір.
А інколи невідомо хто й звідки внесе якогось «гулящого духа» в наші спокійні стіни. Тоді нема ради: працю відкладається «на пізніше», і всі, скільки нас є, не виключаючи й начальної редакторки, ідемо до кіна. (В нашій мові зветься це «розривка»). Та бувають і такі моменти, де аж занадто виразно вичувається ту різницю між «начальною редакторкою» і співробітницею лише. Приклад: у цю великодню суботу (менше з тим, від кого) прийшла телеграма SOS: відворотною поштою вишліть нам такі-то й такі чотири реферати (призначені на дуже поважний з’їзд).
Кинулись ми до «шпаргалів» – нічого подібного в нас нема.
– Хіба відтелефонуймо їм, що не маємо, – така була моя думка.
– Або пошлім їм книжки-джерела, на основі яких зможуть вони самі собі зладити такі реферати, – порадив пан З.
Для всіх ясно було, що, щоб зладити такі реферати, треба було хіба зрезигнувати з свяченого вдома. Це саме думав і наш шеф.
– Їдьте додому... На вас десь фіра буде чекати... вас дома батьки вижидають... ви... маєте дома щось помогти...
– А що буде з рефератами? – спитав хтось.
– Зовсім просто, – відповів «шеф», – буду писати цілу ніч і в неділю до полудня і, може, вспію в понеділок вислати...
Реферати дійсно в понеділок вислано, але мене, скільки пригадую собі цей момент, завжди гризе сумління: чи не повинна я була зателеграфувати до батьків, що замість полудневим поїздом приїду нічним?
Не вгадати ані не передбачити, куди кине мною доля і де й серед яких обставин доведеться працювати. Одне знаю напевно: куди б я не пішла звідси, всюди піде за мною спогад одного золотого осіннього пополудня і – трьох червоних рож і що спомин той буде один з найкращих у моєму житті.
1935
СЛОВО НАГОРОДЖЕНОЇ АВТОРКИ
Прочитане на вечорі проголошення літературної нагороди
за 1935 р. дня 30 січня 1936 р.
Трохи жаль, що не можу особисто бути на сьогоднішньому зібранні. Та жаль той остуджую думкою, що, може, краще так. Може, ті самі обставини, що не дозволяють мені особисто явитися тут, роблять мені прислугу, якої я навіть не догадуюся? Адже рішення літературного жюрі не було тільки для мене одної несподіванкою. І тому, може, я не хотіла б так ще засвіжа попадати в цей фермент признавання рації та її заперечування.
Відзначення, що мене зустріло, вважаю за дуже велику честь для себе. Таку велику, що аж бентежить. Не обіцяю нічого наперед. Аж занадто добре здаю собі справу з того, як зобов’язує таке відзначення перед своїми й чужими. Скажу тільки те, що з моментом, коли приняла вістку про це відзначення, я постановила собі не тільки писати, але й працювати над написаним чи задуманим.
Тепер хочу працювати над тим, що задумаю написати, та чи вийде це на користь, чи шкоду моїм речам – покаже час і критиків слово.
З дотеперішньої критики – від найліпшої, через застережну, аж до тої, що не признає мойому «Химерному серцю» рації існування в літературному світі, – скористала я дуже багато. Ні до одного з критиків, що досі сказали що-небудь про мої книжки, не маю найменшої врази за несправедливий осуд, бо кожний з них із свого становища мав рацію. Може, навіть і той, що критикував не мене, але попередню критику на мою книжку.
Зрозуміло й природно, що при найліпшій волі не можу взяти під увагу всіх домагань критиків різних напрямків і всім їм старатись у майбутньому догодити.
Постараюсь відділити злобне й офіційне (під цим словом розумію те, що ті критики мусили написати з огляду на тенденцію і напрямок журналу, де була друкована їх критика на мене) від здорового й критичного – і засвою собі те останнє.
Одне знаю наперед, що скоріше перестала б писати, ніж дала б себе наломити силоміць до чогось, що не відповідало б моїм поняттям про літературу.
Роблять мені докори, що я не торкаюся національних чи суспільницьких проблем. Це правда, хоч докори й не слушні. Можливо, що якби наші письменники з більшим пієтизмом і з більшим почуттям відповідальності ставилися до національних проблем у літературі, то я теж була б зважилася торкнутися їх. Поки що ще не можу зважитися. Вважаю, що ці справи заважні й засвяті, щоб писати про них як-будь. Боюся, що перо моє ще замало вироблене й загартоване на них. Одначе кажу щиро, так, як кажеться довіреним приятелям, що коли б я й хотіла бути замітнішою письменницею, то тільки тому, щоб зробити своєю працею прислугу українській культурі.
1936
У АНДРІЯ ЧАЙКОВСЬКОГО
Спомини письменника про Івана Франка
Вже здавна маю обіцянку товариша по перу представити мене при нагоді особисто Андрієві Чайковському. З одної сторони, хотілося б мені, щоб ця нагода прийшла випадково, якось сама собою; з другої сторони, побоююсь, що при такій «зовсім випадковій» нагоді письменник не зверне навіть уваги на мене, і я... «знаючи особисто» Андрія Чайковського, не матиму змоги почути хоч би одного його речення, зверненого до мене.
Аж трапляється прекрасна нагода. У червневому числі «Світу молоді» треба І. Франка пом'янути. Пан І. 3. піддає думку попрохати Андрія Чайковського розказати що-небудь із своїх споминів про Івана Франка, з яким письменник жив у близьких взаємовідносинах.
Назначаємо день. Обіцяю собі не відступити від того терміну, хоч би мали там громи бити. Випадок хоче, що того дня, коли