Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

Треба було негайно затримати потяг, відігнати його на пару кілометрів у протилежний бік, тобто на безпечну дистанцію. Черговий – молодий, енергійний службовець – віддав відповідні розпорядження. Пасажирський вчасно відвели назад і відразу ж вислали зі станції локомотив із людьми, що мали завдання зупинити некеровані вагони. Він обережно рухався назустріч небезпеці, освітлюючи собі шлях трьома потужними прожекторами, перед ним на відстані семисот метрів ішло двоє шляхових обхідників із запаленими смолоскипами й уважно вглядалися в колію.

Але, на диво всій бригаді, відчеплені вагони не прикотилися, і по двох годинах уважного огляду колії машина підійшла до найближчої станції Ґлашів. Начальник її був вельми здивований. Ніхто про сигнали нічого не відав, дистанція була абсолютно надійна і не була небезпечною для залізничного руху. Збиті з пантелику залізничники сіли в локомотив і близько одинадцятої вечора повернулися в Домброву.

А тут неспокій зростав. За десять хвилин перед поверненням локомотива знов пролунали дзвінки, цим разом вимагаючи, щоб була вислана аварійна бригада. Чиновник служби руху був у розпачі. Знервований сигналами, що далі надходили з боку Ґлашева, він міряв кроками перон і то виходив на колію, то знов вертався до станційного приміщення, безпорадний, збентежений, переляканий.

Ситуація справді була неприємна. Колега з Ґлашева, якого турбували щокільканадцять хвилин, спочатку флегматично відповідав, що все в порядку, потім, роздратований, почав лаятися: мовляв, там у вас не всі вдома. А тим часом надходили сигнали за сигналами зі щораз наполегливішими проханнями вислати аварійну бригаду.

Хапаючись, мов потопельник за соломинку, Помян зателефонував до Збошина, сусідньої станції з протилежного боку, припускаючи, що то звідти йдуть сигнали тривоги. Зрозуміло, що відповідь була заперечна – і там усе котилося взірцевим порядком.

– Чи я збожеволів, чи вони не при розумі? – запитав він перехожого залізничника. – Пане Сорока, чи ви чули ті прокляті дзвінки?

– Чув, пане начальнику, чув. О, знов! Кі-ка-дук!

Справді, невблаганні молоточки вкотре вдаряли у металеві стінки дзвоників – благали прислати допомогу: аварійників і лікарів.

На годиннику минала вже перша. Помян розлютився:

– А що мене то все, в кінці кінців, до ста чортів, обходить? Тут усе в порядку, там усе на місці – тож чого ти хочеш, до дідька рогатого? Якийсь глашівський блазень нам робить фіґлі, колошкаючи цілу станцію! Повідомлю наших зверхників, і квит!

– Не думаю, що цього досить, пане начальнику, – спокійно зауважив помічник. – Справа занадто поважна, аби так її сприймати. Радше треба припустити, що це якась помилка.

– Добра собі помилка! Хіба ти, колєго, не чув, що відповіли мені з обох найближчих станцій? Невже вони не зафіксували б сигнали, що їх надсилає якась дальша станція? Якщо ці сигнали досягли нас, то вони мусили перейти через їхні дільниці. Отож?

– Отож, робимо простий висновок, що їх надсилає якийсь обхідник між Дібровою і Ґлашевом.

Сміян уважно подивився на підлеглого:

– Тобто, кажете, якийсь будник? Гм… можливо. Але пощо? Адже наші люди обстежили всю дистанцію колії і не знайшли нічого підозрілого.

Службовець розвів руками.

– От цього вже не знаю. Справу можна вияснити пізніше у порозумінні з Ґлашевом. У кожному разі я гадаю, що можемо спати спокійно і не зважати на дзвінки. Все, що належало, ми зробили: дистанцію докладно обстежено, на лінії нема ані сліду небезпеки, якою нам загрожують. Я вважаю ці сигнали просто, так би мовити, фальшивою тривогою.

Спокій помічника передався начальнику. Він попрощався і зачинився на решту ночі в кабінеті.

Але працівники станції сприйняли це не так легко. Вони з’юрмилися на блоці навколо стрілочника і шепотілися між собою. Час від часу, коли тишу ночі порушував новий дзвінок, схилені одна до одної голови залізничників оберталися у бік сигнального стовпа, і їхні очі, сповнені забобонною тривогою, стежили, як б’ють молоточки.

– Погана прикмета, – буркотів сторож, – погана прикмета!

І так грали сигнали аж до світання. Але що ближче до ранку, то слабші і глухіші були звуки, то довші були проміжки між сигналами, аж доки вдосвіта вони замовкли остаточно. Люди зітхнули, ніби позбулися нічних жахів.

Назавтра Помян звернувся до адміністрації в Остої, пославши докладний звіт про події минулої ночі. Незабаром прийшла телеграма: чекайте прибуття спеціальної комісії, вона ґрунтовно розслідує цю справу.

Протягом дня поїзди йшли регулярно, і все було гаразд. Але, коли вдарила сьома година вечора, обізвалися знову тривожні сигнали в тому ж, що і вчора, порядку: спочатку сигнал «відчепилися вагони», потім наказ «усі потяги затримати», нарешті команда «прислати локомотив з аварійниками» – і розпачливий крик із проханням допомоги: «надіслати машину з аварійниками і лікарем». Характерним було поступове підсилення у підборі знаків, з яких кожен наступний свідчив, що небезпека зростає. Сигнали доповнювали один одного, створюючи розірваний паузами ланцюг, що являв собою розповідь про катастрофу.

Проте все це виглядало, як знущання чи дурний жарт.

Начальник шаленів, персонал поводився по-різному: одні сприймали історію з гумором і сміялися зі знавіснілих дзвіночків, інші забобонно хрестилися. Стрілочник Здун упівголоса твердив, що у сигнальному стовпі сидить диявол і торкає дзвінок, аби дошкулити людям.

У кожному разі ніхто тих знаків не сприймав серйозно, і на станції не вживалося відповідних заходів. Сигнали тривоги звучали з перервами аж до ранку, і лиш коли на сході з’явилася блідо-рожева смужка, дзвіночки заспокоїлися.

Нарешті, після безсонної ночі, близько десятої ранку дочекався начальник прибуття комісії. Приїхав з Остої ясновельможний головний інспектор Турнер, високий худорлявий пан зі злосливо змруженими очицями, а з ним – цілий штаб чиновників. Розпочалося слідство.

Панове «згори» мали вже свій погляд на справу. Сигнали, на думку пана головного інспектора, походили з будки котрогось із шляхових обхідників на лінії Діброва – Ґлашів. Йшлося лише про те, з котрої. Згідно зі штатом, було на тій дистанції вісім будників, із яких шість не мали у себе сигнальних апаратів. Підозра впала, отже, на двох інших. Інспектор постановив допитати обох на місці.

Після ситого обіду в пана начальника о дванадцятій дня з Діброви вирушив спеціальний потяг зі слідчою комісією. Після півгодинної їзди панове вийшли перед будкою шляхового обхідника Дзівоти. Був це один із запідозрених.

Бідному чоловікові, переляканому нашестям неочікуваних гостей, мало не одібрало мову, і на запитання він відповідав так, ніби щойно прокинувся з глибокого сну. Після майже годинного допиту комісія дійшла переконання, що Дзівота зовсім не винен і про сигнали не має ніякого уявлення.

Тож, аби не гаяти часу, пан головний інспектор дав йому спокій, наказавши своїм людям їхати до восьмого будника, на якому тепер зосередилася його слідча увага.

Через сорок хвилин вони опинилися на місці. Назустріч не вибіг ніхто. Це всіх спантеличило. Пост виглядав, наче вимерлий: