Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

– Та, та, та!.. Та, та, та!..

То він! То він! Не було сумніву! І вибіг назустріч. Вітер зірвав йому шапку, здер плащ з плечей і пошпурив його без жалю… Не зважав. З розвіяним волоссям, білосніжним волоссям, з витягнутими перед себе руками слухав дивного відголосу, як найчудовнішої музики…

– Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Але за хвилину замовкло; і знову свистів тільки вітер в скажених перегонах, квилили ворони під свинцевим небом…

З похиленою головою повернувся коліяр до своєї будки…

Але відтоді, з того пам’ятного вечора, йому в душі розквітла ясна надія і чекала на здійснення. Бо з кожним днем він чув це щораз виразніше, щораз ближче, щораз краще. За хвилю воно вмовкало, щоправда, глухнуло десь, розвіювалося, але назавтра, в сутінках, в цю дивну годину змагання дня з ніччю знову поверталося сильніше вже, голосніше, майже намацально…

Аж настала година звершення.

Якоїсь грудневої ночі, ночі, завіяної снігом, коли він, натомлений чуванням, схилив свою сиву голову низько на груди, залунав сигнал…

Вавера затремтів і прокинувся:

– Що це?!

– Бім-бам… – пролунало повторно. – Бім-бам…

Сигналізатор грав. Уперше з часу служби почув будник цокання молоточків…

Почервонів, тремтячими руками вбрав шапку, накинув шинель на плечі і, прихопивши ліхтар, вибіг до будки.

– Бім-бам… – грало на стовпі.

– Я йду вже, я йду, – шепнув, похитуючись на ногах зі зворушення.

Зусиллям волі опанувався, виструнчився в службовій позиції і, піднявши високо світлосигнал, чекав.

– Та, та, та… Та, та, та… – дудніло на вітці.

– Тарах, тарах, тарах… Тарах, тарах, тарах… – гуркотіли рейки.

Коліяр видивився голодним поглядом у пащеку тунелю…

– Та, та, та!.. Та, та, та!..

Нарешті побачив. На вильоті з глибокого отвору засвітилася пара очей, пара велетенських, золото-жовтих баньок і росла, росла, наближалася…

Будникoві у голові зблисла думка:

– Проїде чи стане?

В цей момент пролунав скрегіт різко загальмованих коліс, і потяг затримався на станції. Вавера не ворухнувся, не зрушив з місця. Дивився…

Зі службового вагону висів начальник і попрямував до коліяра. За ним зіскочило зі сходинок ще кілька кондукторів і якийсь контролер та підійшли до нього.

– Добрий вечір, Вавера! – привітався, простягаючи дружелюбно руку, начальник. – Ти нас довго чекав, стариганю мій, га? Ну і нарешті дочекався.

Вавера стискав долоню. Солодкі сльози, сльози щастя душили слова:

– Згідно наказу, пане начальник, на посту.

– Добрий вечір, колего! – підступили й кондуктори. – Вітаємо, старий друже!

І оточили його колом. Хтось забрав у нього сигнал і пришпилив ліхтар до грудей, хтось тицьнув йому кондукторського ключа в руку.

– Ну, панове, – залунав гучний голос начальника. – Кому в дорогу, тому час! Вавера, ти, ясна річ, їдеш з нами?

– Ми ж бо за тобою сюди приїхали, – загримів дружній хор колег. – Досить тобі вже хіба будникування?

В грудях Ваверy ридало щось від безмірного щастя. Поглянув ще раз крізь сльози на зупинку, на свій будиночок, завіяний снігом, на самотню тополю в саду і рушив до вагонів:

– Я з вами, колеги, з вами на смерть і на життя!

І, ступивши на східці вагону, як багато років тому, підняв ліхтар у бік паротяга і гукнув голосно:

– Їдем!

Потяг рушив з протяжним свистом і покотився у простір…

Наступного дня, морозяного грудневого ранку застав Люшня коліяра перед будкою в службовій позиції з витягнутою вгору рукою і з погаслим ліхтарем у закостенілих пальцях.

– Вавера, що тобі? – промовив, вдивляючись в обличчя приятеля з застиглою на роті посмішкою. І доторкнувся його плеча. Тоді закоцюблий будник, як колода, звалився йому під ноги.

– Замерз! – шепнув коваль, обнявши тіло. – Замерз на смерть на посту.

І поклав його обережно у будці на тахті…

Чутки про плановану ліквідацію гілки виявилися передчасними; пережила вона ще одну весну і літо. Але казали в околиці, що від смерті Вавери гілка мовби ожила. Особливо надвечір яр відлунював дивними відгомонами. Дудніли якісь потяги, клацали, розігнавшись, колеса, важко дихав розігрітий паротяг. Звідкись напливали на крилах вітру якісь сигнали, лунали тягучою скаргою свистки, грали сигнал від’їзду невидимі сурми…

Люди радше оминали цю місцину. Навіть птаство, сполохане незвичайним гуркотом, покинуло чудний виярок і переселилося деінде, в гостинніші місця.

Лише коли під осінь наступного року таки забрали рейки і розібрали будку коліяра, все затихнуло, і «глуха гілка» замовкла назавжди.

СМАЛЮХ

[2]

Старший кондуктор Блажек Боронь, обійшовши довірені його опіці вагони, вернувся у свій закут, офіційно іменований «службовим купе». Зморений цілоденним сновиганням по вагонах, захриплий від вигукування станцій в осіннє, мрякою набрякле повітря, він міг нарешті розслабитися на вузенькім, оббитім цератою кріселку, радіючи довгожданому відпочинку. Нинішній рейс добігав кінця, потяг вже пройшов відрізок густо розташованих станцій і мчав щодуху до кінцевого пункту. Тепер йому більше не доведеться щоразу зриватися з місця, збігати сходинками вниз і зірваним голосом сповіщати всьому світу, що потяг прибув на таку-то станцію, що потяг затримався на п’ять, десять або на весь довгий квадранс, або що пора робити пересадку.

Він погасив ліхтарика, що висів на грудях, поставив його високо на полицю, зняв і повісив на гачок шинелю.

Добове чергування настільки було забите усілякими справами, що він навіть перекусити не встиг. Організм вимагав свого. Боронь вийняв з торби запаси і зайнявся їжею. Сірі вицвілі очі кондуктора нерухомо втупилися у віконне скло, немов вдивляючись у світ, що миготів повз нього. Скло тремтіло від нерівного руху потяга, але все одно залишалося гладким, чорним і непроникним.

Боронь відірвав очі від обридлої віконної рами і спрямував їх в глибінь коридору. Погляд ковзнув по шерензі дверей, що вели до купе, пробіг по вікнах навпроти і згаснув на занудній доріжці, якою була вистелена підлога.

Повечерявши, кондуктор запалив люльку. На службі, правда, це не дозволялося, але на цьому відрізку шляху, в самому кінці маршруту контролера можна не побоюватися.

Тютюн був чудовий, контрабандний, пахучий дим клубочився грайливими кучерями. З вуст кондуктора виповзали хвилясті сизі змійки і, згортаючись клубочками, котилися, немов більярдні кулі, коридором. Кондуктор Боронь розумівся на курінні люльки…

З купе виплеснулася хвиля сміху: пасажири перебували у доброму настрої.

Кондуктор похмуро стиснув зуби, з презирством процідивши:

– Комівояжери! Гендлярська зграя!

Боронь принципово не терпів пасажирів, їх практичність його дратувала. Для нього залізниця існувала сама по собі, а зовсім не на потребу пасажирам. Призначення її полягало не в перевезенні людей з місця на місце,