Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

По стрімких, затиснутих між двома поручнями, сходах зійшли вони на горбок, де стояла хатка будника Язьви. Біля дверей зустріли їх незліченні рої мух – злих, кусючих, дзумливих, ніби обізлених на зайд, вони сідали на руки, на очі, на обличчя.

Постукали до дверей. Зсередини ніхто не відповідав. Один із залізничників натиснув на клямку – двері були зачинені.

– Пане Тузяк, – кинув Помян станційному слюсареві, – підважте їх.

– Хвильку, пане начальнику.

Заскреготіло залізо, замок хряснув і піддався.

Інспектор штовхнув двері й увійшов досередини. Але у ту ж хвилю вискочив назад на подвір’я і приклав хустинку до носа. З приміщення вдарив жахливий сморід. Один з чиновників наважився переступити поріг і зазирнув углиб.

За столом під вікном сидів будник – з головою, похиленою на груди, і правою рукою, опертою пальцями на кнопки сигнального апарата.

Службовець наблизився до столу і, поблідлий, обернувся до виходу.

Короткий погляд, кинутий на руку обхідника, переконав його, що не пальці тримали кнопку, а три голі, позбавлені м’яса фаланги.

Тієї ж миті людина біля столу захиталася і, наче колода, впала на землю – усі впізнали труп Язьви у стані цілковитого розкладу.

Присутній тут лікар підтвердив смерть, яка сталася принаймні десять днів тому. Складено було протокол, і тіло поховали на місці, відмовляючись від розтину з причини сильного зіпсуття.

Причини смерті не було знайдено. Селяни із сусідніх сіл, коли їх питали про це, не могли дати жодних пояснень, окрім того, що вже віддавна Язьви не бачили. Через дві години комісія повернулася до Остої.

Начальник Домброви мав у ту й наступні ночі сон спокійний і не розтривожений сигналами. Але через тиждень сталася на лінії Домброва – Ґлашів жахлива катастрофа. Вагони, що відчепилися від товарняка, налетіли на швидкий потяг, який ішов услід за ним, і розтрощили його дощенту.

Загинув увесь службовий персонал і понад вісімдесят пасажирів.

БЛУДНИЙ ПОТЯГ

(Колійова легенда)

[4]

На двірці в Горську панував гарячковий рух. Була омріяна передсвяткова пора, у перспективі – кілька вільних від праці днів. Перон роївся прибульцями і тими, що від’їжджали. Сяяли збуджені жіночі личка, майоріли барвисті стрічки капелюшків, пістрявіли дорожні шалі. Тут пропливав над тлумом вузький циліндр елеганта, там чорнявів сутаною духівник; де-не-де під аркадами синіли серед тисняви військові шинелі, обіч сіріли робітничі блюзи.

Буйне життя, затиснуте в завузькій облямівці двірця, вирувало і шумно виплескувалося через край. Збуджений гамір пасажирів, перегукування носіїв, вереск свистків, шум випущеної пари зливалися в одній запаморочливій симфонії, в котрій власне «я» глухло, маліло, губилося, віддаючись на поталу потужної стихії, що несла, колисала, одурманювала…

Двірцева служба працювала, як годинник. Вряди-годи серед метушні вигулькували червоні кепки урядовців, що віддавали команди, усували роззяв із колії, відпроваджували метким і уважним оком потяги у мент відправлення. Без кінця метушилися кондуктори, нервово гасаючи вздовж нескінченної вервиці вагонів, блокмайстри – лоцмани станції – чітко і вправно виконували інструкції, достоту, як рупори, видавали оголошення про від’їзд. Усе рухалося в бадьорому темпі, відміряному на хвилини і секунди – всі очі пантрували час за подвійним білим циферблатом двірцевого дзиґаря.

Але якби хтось спостерігав цю гармонію осторонь, то дуже швидко б пересвідчився, що дещо суперечить зразковому станові речей. Щось наче закралося в унормований приписами і традиціями перебіг подій, якась неокреслена, проте серйозна завада стала впоперек священній регулярності руху.

Це відчувалося в роздратованих жестах, у неспокійних поглядах, в очікувальному виразі облич. Щось зіпсувалося у взірцевому досі організмі. Якийсь нездоровий, несамовитий струм кружляв його стократно розгалуженими артеріями і просочувався на поверхню у підсвідомих зблисках.

Колійовою службою керувало ревне бажання запобігти таємному розладу, що нишком був замахнувся на досконалий механізм. Кожен роздвоювався і розтроювався, щоб негайно притлумити дратівливу примару безладдя, щоб за будь-яку ціну врятувати налагоджений до автоматизму графік, монотонну, проте безпечну рівновагу процесу.

Була то прецінь їхня царина, їхня «парафія», і опікувалися нею впродовж багатолітньої практики; терен, який, здається, знали рar excellence[5] достеменно. І для них, утаємничених, тут не мало би бути нічого незрозумілого, їх, живих індикаторів процесу, не мусила, не повинна була б спантеличити жодна загадка. Адже впродовж років усе було враховано, зважено, відміряно – адже все, нехай і складне, не суперечило здоровому глуздові, – адже всюди панувала точність і впорядкованість без жодних несподіванок!

Адже чули спільну відповідальність щодо мерехтливої маси подорожніх, яким належало забезпечити спокій і цілковиту безпеку.

Тим часом внутрішній розлад служби поволі передавався публічності, і хвиля роздратування, що хлюпала від неї навсібіч, розбивала потік нуртуючих пасажирів у неокреслені струмені.

Якби принаймні йшлося про так званий «трафунок», який і справді неможливо передбачити, але який, після того, як стався, надається до витлумачення – це ще півбіди. Тоді вони, фахівці, чулися безпорадними та не розпачали. Одначе нині йшлося про дещо геть інше.

Ішлося про щось невловиме, як химера, примхливе, як шаленство, що єдиним змахом перекреслило прадавні уявлення щодо «трафунків».

Тому їх гризло сумління – і перед собою, і перед іншими, хто стояв поза межами фахової сфери.

Передовсім залежало на тому, щоб «справа» не розголосилася, щоб про неї не дізналася «широка публічність». Належало докласти всіх зусиль, аби «чудернацьку історію» не розпатякали часописи, аби за будь-яку ціну уникнути «скандалу».

Досі історія лишалася суцільною таємницею, відомою лише вузькому колові втаємничених. Воістину небувала солідарність сполучила цих людей у винятковій ситуації: всі мовчали. Тільки виразні погляди, таємні жести і натяки полегшували їхнє порозуміння. Досі «публічність» ні про що не відала. Одначе неспокій служби, нервозність колійових урядовців повільно переносилася і на неї, готуючи родючий ґрунт під засів «примари».

А «справа» й направду була чудернацькою і загадковою.

Від певного часу з’явився на лініях державної колії якийсь потяг, не вписаний до жодних реєстрів, не зазначений у переліку курсуючих поїздів, словом, зайда без номеру і патенту. І годі було навіть з’ясувати, до якої категорії він належить, і з якої фабрики вийшов, бо його блискавичні з’яви і зникнення унеможливлювали всяку орієнтацію. Хоча, коли судити з нечуваної швидкості, з якою пролітав повз ошелешених очевидців, мусив посідати вельми високий ступінь: був це потяг щонайменше блискавичний.

Але найбільше турбувала ця його непередбачуваність. Зайда з’являвся то там, то сям, зненацька вигулькував не знати звідки, пролітав із сатанинським гуркотом по рейках і зникав у далечі. Нині його бачили біля станції М., завтра випірнав десь у чистому полі за В., кількома днями пізніше шубовснув повз будку обхідника в околиці Р.

Спершу всі зійшлися на тому, що шалений потяг належить до чинного штату, і його досі не затверджено