Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський
А найбільше приголомшував факт, що його ніде не можна було заскочити, наздогнати чи затримати. Спроби погоні за одною з найпотужніших машин, визнаною останнім словом техніки, зазнали прикрого фіаско, несамовитий потяг бив усі рекорди швидкості.
Поволі коліярів огортав забобонний ляк і глуха, притлумлена страхом лють. Це було таки нечувано! Відвіку поїзди курсували згідно з запровадженим згори розкладом, який планувався в дирекціях, затверджувався в міністерствах, реалізовувався в русі – і завжди все можна було врахувати, сяк-так передбачити, а коли й траплялася якась помилка або недогляд, то їх можна було направити чи бодай логічно витлумачити – аж тут раптом на колію висковзує непроханий гість і порушує порядок, обертає на ніщо регламент, вносить у гармонійний організм зародки безладдя і хаосу!
І ціле щастя, що досі сей самозванець не викликав жодної катастрофи. Був це направду вражаючий факт. Якось завше відтинок колії, на якому вигулькував, був у той мент вільний. Дотепер не трапилося жодного зіткнення. Одначе це могло статися будь-якої миті, тому що шаленець поволі проявляв схильність саме до такого трафунку. В його з’явах спостерігалася певна хіть до тісніших контактів із регулярно курсуючими товаришами. Якщо спершу він уникав їхнього сусідства, виринаючи на значній відстані за чи перед ними, то нині волів скорочувати дистанцію. Якось уже був проскочив обіч експреса дорогою до О., тиждень тому заледве розминувся з пасажирським на відрізку між С. і Ф., днями якимсь дивом щасливо перетнувся зі швидким із В.
Начальники станцій здригалися від рапортів про ті «щасливі випадки», котрі треба було завдячувати лише подвійній стрічці колії і обачності машиністів. А вони щодалі частішали, натомість шанси на те, що чергова стріча знову минеться без аварії, маліли що не день.
Відтак зайда з утікача перемінився на переслідувача, рухомого якоюсь магнетичою силою, і загрожував повною деструкцією старого порядку. Будь-якої миті історія могла завершитися трагічно.
Упродовж останнього місяця начальник Горської станції забув про сон і спокій. В очікуванні небажаного візитера він ні вдень, ні вночі не полишав свого посту, котрий ще й року не збігло, як обійняв у визнання своєї «енергії і виняткової свідомості». А дільниця була важлива, бо в Горську перетиналися дві головні колійові лінії і зосереджувався рух цілого краю.
Нині ж, коли зважити на небувалий наплив пасажирів і напружену ситуацію, його посада стала надміру обтяжлива.
Поволі надходив вечір. Розсіювали світло електричні жарівки, множили свої потужні проекції рефлектори. У зелених вогнях стрілок зблискували похмуро-металевим полиском рейки, звиваючись холодними залізними змійками. Замиготів у напівмороці тьмяний ліхтарик кондуктора, блимнув сигнал обхідника. У далині, ген-ген за двірцем, там де гаснуть смарагдові очі ліхтарів, креслив свої нічні знаки станційний семафор.
Оце, власне, здригнувся, поповз догори і навскісно завмер під кутом у 45 градусів: наближався пасажирський з Бжеска.
Уже було чути задихане сопіння локомотива, розміряний гуркіт коліс, уже виднілися його ясно-жовті окуляри. Уже в’їжджав на станцію…
Із прочинених вікон вихилялися золотаві дитячі кучері, цікаві жіночі личка, радісно розмаєні хустки…
Лава цікавих на пероні миттєво посунула до вагонів, з обох сторін тягнулися долоні, готуючись до стрічі…
Але що це за галас отам, праворуч? Відчайдушний вереск свистків дірявить повітря. Начальник станції горлає щось захриплим диким голосом:
– Геть! Вертайте його, втікайте! Задній хід! Назад! Назад! Нещастя!
Тлум шаленим натиском сахається до балюстради і ламає її. Нажахані очі інстинктивно обертаються вправо, туди, де юрмиться служба, і бачать спазматичну, безцільну вібрацію ліхтариків, що силкуються зупинити якийсь потяг, який на повних парах наїжджає з протилежного боку колії, зайнятої пасажирським з Бжеска. Вихори свистків перебивають розпачливі відозви рупорів і несамовиті крики людей.
Усе даремно. Неочікуваний потяг наближається з запаморочливою швидкістю; велетенські зелені баньки машини розрізають темряву диявольським поглядом, потужні колеса обертаються з фантастичною, скаженою швидкістю…
Із тисячі грудей виривається жахлива тривога, безмежна паніка, надсадний вигук:
– Це він! Блудний потяг! Шаленець! На землю! Порятунку! На землю! Гинемо! Порятунку! Гинемо!
Якась гігантська сіра маса пролітає над покотом тіл, імлиста маса з наскрізними проломами вікон – чути вихор сатанинського протягу, що дме з тих розчахнутих дір, чути шарудіння химерно розвіяних жалюзі, видно відьомські личини пасажирів….
Утім відбувається щось дивне. Скажений потяг, замість того, аби вщент розтрощити свого товариша, якого він доскочив, проходить крізь нього, як імла: за хвилю вже видно, як проковзують один крізь одного паротяги, як безгучно труться стіни вагонів, як зливаються передачі і вісі коліс – ще секунда, і привид, пролетівши з блискавичним шалом крізь цілий організм бжеского потяга, щезає і роздимлюється вдалині, десь у полі. І западає тиша…
На колії проти станції стоїть собі спокійно неушкоджений пасажирський з Бжеска. Довкола панує безмежна, бездонна тиша. Тільки від лук, там, у далечі, лунає стишене свіркотіння коників, тільки по дротах, там, угорі, пливе буркотлива балачка телеграфу…
Люди на пероні, служба, урядовці протирають, наче зі сну, очі і спантеличено перезираються: чи воно насправді було, а чи примарилося?
Поволі всі погляди, охоплені спільним імпульсом, скупчуються на потязі з Бжеска. Стоїть він геть глухий і мовчазний. Лише запалені в купе лампи жевріють рівним, спокійним світлом, лише у прочинених вікнах легкий вітерець бавиться фіранками…
У вагонах запала мертва тиша, ніхто не висідає, ніхто не визирає зсередини. Крізь освітлені прямокутники вікон видно пасажирів: чоловіків, жінок і дітей. Усі вони цілі й неушкоджені – ніхто не зазнав і найменшої контузії. Однак стан їх напрочуд дивний…
Усі вони застигли, обернуті обличчями в керунку, куди зник диявольський потяг. Якась жахлива сила заклякла тих людей в одній поставі і тримає в німому остовпінні.
Якийсь сильний струм переорав скупчення душ і споляризував їх на один манір. Випростані руки вказують на якусь неясну ціль, певно, віддалену – похилені тіла пориваються у запаморочливі далі, до імлистої потойбічної країни – а очі, пройняті божевільною тривогою і… захватом… очі втопились у просторі без меж…
І так вони усе стоять і мовчать; жодна жилка не здригнеться, жодна повіка не кліпне. Так усе стоять і мовчать…
Бо пройшов крізь них предивний повів, бо торкнулося їх велике осяяння, бо були вже всі вони… несповна розуму…
Аж тут відлунням безтурботних буднів забриніли міцні й знайомі звуки – удари, ритмічні, як серце, що калатає у здорові груди – розмірені, звиклі звуки, що від віку виголошують те ж саме:
– Бім – бам… – і пауза. – Бім – бам… Бім – бам…
Сигнали тривали…
ULTІMA THULE
