Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Римський заложник брав якнайактивнішу участь у всій цій виправі на містечко і спаленню церкви, завдяки чому здобув цілковиту прихильність короля, зрештою, давно до нього ласкавого. Особливо ж захопили владаря гунів, так, що він майже на землю падав від радісного дикого сміху, — сила мужності, певність ока та плеча римлянина: коли ґвалтовано схоплених у містечку жінок, жоден гун не міг похвалитися стількома надпочатими дівицями, як він; коли взятих живими людей збунтованого вождя прив’язувано до дерев і стріляно до них з луків із великої відстані, — теж ніхто йому не дорівнював у кількості влучних пострілів. Але це ще не все: коли вже поверталися до королівського табору, саме перед заходом сонця несподівано трапилася чудова можливість полювання: з лісу зненацька вибіг величезний вепр і, перш ніж устиг, ховаючись у високій траві, здолати шмат вільного простору, уже кілька войовників перебігло йому дорогу. Троє з них впали під ударами могутніх ікол, четвертий, вправно кинувши списа, пробив тварині око, а потім у смертельному змаганні вручну повалив її прицільним і сильним ударом короткого меча. І знову був то римлянин — король Ругіла довго не міг отямитись від захвату: давно вже його знав, любив і захоплювався, але чогось такого не сподівався навіть від нього! Запросив таля до себе на вечерю, власноруч розділяв кусні тут же в наметі печеної баранини і подавав найкращі шматки римлянинові — врешті вшанував його найвищим знаком монаршої ласки: наказав зостатися на ніч у королівській юрті.
Малі скісні очі Ругіли перемінялися на вузесенькі шпарки, коли вони з-понад смішно виступаючих вилиць задоволено і захоплено свердлили гарну дужу постать Аеція. Уся дрібна постать владаря гунів дивацько корчилася щасливим сміхом, який раз-у-раз перебивали радісні вигуки: о, недаремно він, могутній король Ругіла, вподобав цього молодика… Він давно вже позбувся всіх інших римських заручників, чи то вимінявши їх на своїх товаришів, захоплених римлянами в полон, чи то постаравшись, щоб випадкова нагла смерть наздогнала їх у безкраїх, порослих високою травою Паннонських рівнинах. Лише цього єдиного залишив біля себе, не бажаючи виміняти його хоча б і на трьох найхоробріших гунських воєначальників. Бо хто ж із його народу так володіє мечем і списом, як римлянин? і хто ж із римлян має таке око, вухо і нюх, як гун? тримається на коні як син степів? Ніхто… ніхто… лише один-єдиний Аецій. ..
І який римлянин зумів би так швидко вивчити мову гунів, як він?… Заручник навіть часто співає біля вогнища дикі протяжні гунські пісні…
— Заспівай щось і тепер, сину мій… Ні, ні… краще щось розкажи… щось кумедне і повчальне водночас… Невдовзі ти нас покидаєш, не відмов же королю Ругілі, що тебе одного з-поміж усіх людей називає своїм приятелем…
Одна річ — розмовляти про їжу, лови, битву, ґвалтування жінок… інша — навіть співати протяжні пісні, на крилах східного вітру принесені на рівнини Паннонії з-під Китайської стіни, про існування якої Аецій і не здогадується — але розповідати? — розповідати про мужа, майже такого ж бувалого, як король Ругіла і майже такого ж могутнього, що долав ворогів своєю хитродумністю, рівні якій не було ніколи й ніде, в жодного племені?… Складне це завдання — і чи про коня мовлячи дерев’яного, чи про хитрий спосіб супроти Поліфема — одноокого велетня, чи про заліплювання вух веслярам під час співу морських красунечок, — раз-у-раз доводиться сплітати гортанні короткі гунські звуки з начебто нескінченно протяжними готськими словами, а навіть і латинськими…
Витягнувшись на теплих, ще де-не-де кривавлячих баранячих шкурах, уже голосно хроплять королівські небожі, Бледа і молоденький Аттіла. Голова самого владаря пастухів теж сонно погойдується — з-поміж товстих розпливчастих губ висувається широкий язик і безвладно опадає додолу. Але нехай тільки розповідь дійде до місця, де найспритніший зі спритних власною рукою убиває стрілами з хитро здобутого луку цілу юрбу залицяльників дружини, — сонливість геть злітає з королівських повік. Клацає язиком, гатить долонями по колінах або радісно потирає їх одна об одну.
— А ти, ти б так зумів, Аецію? — питає.
Але незабаром уже справді засинає, дозволивши Аецієві наостанок, щоб на знак надзвичайної королівської ласки взяв собі на послання котрусь із двох жінок, що належать самому Ругілі: вони вже чекають у дальшому кінці намету, коли одну з них покличуть. Однак Аецій вже пересичений коханням після ранкових ґвалтувань у містечку, тож, зі сміхом відштовхнувши ногою оголене тіло гожої германки, тікає із задухи юрти на свіже повітря.
Всюди вогні… тисячі тисяч вогнів… Скільки зірок на небі, стільки й вогнищ на землі… Дивиться на ті й інші та раптом починає думати — забув майже все, чого учив його граматик, не зумів би продекламувати жодного вірша з тієї історії, яку щойно розповідав Ругілі. Багато забув також і з тих побожних наук, яких колись уділяв йому старий диякон у Дуростурумі: раз лише зі сміхом достеменно їх собі згадав — тоді, коли його ще розважало випасання королівських овець… Думає теж, але вже з приємністю, про минулий день, про шалену погоню, змагання з вепром, про спалену церкву і нелюдський вереск бранців, у яких він так влучно стріляв із лука. Найбільше ж спогад про змагання врукопаш із розлюченою й ошалілою від болю твариною сповнює його якоюсь дикою, майже безмежною щасливістю. В радісній посмішці щирить здорові білі зуби і щосили гатить по грудях могутнім, наче молот, кулаком. Любить себе і свою величезну життєву снагу!… А заразом відчуває, що не лише це… ні, ще щось окрім цього є причиною його незмірного щастя… Адже ж не те, що через кілька днів він повертається до своїх… Ні, щось інше… Почувається так, наче йому зненацька відкрилася істина про сенс та суть людського життя… Так, вірить, знає… Здобув
