Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Волосся матері вже геть сиве, а нижня щелепа зовсім по-старечому тремтить, коли вона доходить до найболіснішої частини своєї оповіді:
—… коли зривали з нього одіж, били, кололи в обличчя вістрями списів — навіть тоді, коли повалили на землю, — мовчав… Але, як один негідник, якийсь грек, ударив тяжко підкованим черевиком по обличчі, розбивши очі, губи та ніс на криваву масу, не витримав і завив: «Болить!… як болить!… » Я чула, все чисто чула… Боже, як же це страшно було!… І голос того грека я чула: «Христом присягаю, про те й ходить, щоб боліло»…
Хлипаючи, сховала перекривлене жахіттям спомину старече обличчя на синових колінах і якийсь час не ворушилася, лише худі плечі щомиті здригалися.
— Тепер я плачу, але тоді не плакала, — продовжила через якийсь час, — негідники, не вдалося їм побачити моїх сліз… Зате я бачила!… Бачила, як вони ревли зі страху, кувікали, мов свині, вили, падаючи сотникам до ніг, коли з Арелату прийшов легіон, роззброїв бунтівників і взявся кожного п’ятого вішати на деревах… Я ходила… всенький вечір ходила лісом повішеників… Тільки з любові до Христа стрималася, щоб не плювати в ті очі, викочені на лоба… на ті язики, вивалені на бороди… От тільки грека того ніде не знайшла… А цілісінький вечір ходила, шукала…
Аецій нічого не відповідає. Тільки гладить широкою шорсткою рукою сиве материнське волосся. Думає про жахливу батькову смерть. Жаль його, але чи ж не звик він поміж гунами до стократ гірших речей?… До вигляду насильницьких смертей, невимовно жорстокіших?… Отож думка швидко відривається від батькової загибелі і починає кружляти довкола громадських справ. Стільки змін трапилося в Західній імперії за час його перебування в гунів. Флавій Констанцій побрався з одібраною від готів сестрою Августа Плацидією та сам став Августом, співправителем Гонорія, — на те, щоб померти після неповних восьми місяців царювання. При равенському дворі ще недавно шепотілися про начебто грішні стосунки між імператором та його сестрою, але нині кожен джиґун, що топче Альта Семіта, знає, — Гонорій та Плацидія посварилися і заноситься на серйозну битву. Що чинити?… За що взятися?… На чий бік стати?… Це питання найбільше поглинає думки щойно прибулого від гунів Аеція. Повернутися до війська?… Magister militum Криспін не був батьковим приятелем, — тож до війська поки що не треба! Зачекати, побачити, — напевне, настануть якісь вагомі зміни… Вічний Август усе тяжче хорує на водянку[22]… Найкраще порозумітися з найсвітлішим Іоанном, primicerius notariorum був у добрих стосунках із батьком, видавалося, що любить молодого Аеція… Отож надвечір накаже, щоб його віднесли до Іоанна… зараз же хоче їсти й спати. Жінки теж хотів, але вже її мав…
Забившись у куток атріуму, донька Капрілія зі здивуванням, страхом і глухою ненавистю дивиться на врешті їй поверненого, стільки років з такою болісною тугою жданого мужа. Христе, як страшно змінився мій Аецій! У ясно-блакитних очах ще не висохли сльози. Судомно стискаються кулаки. Як він смів? Як він смів?! Тільки-но увійшов до гінекею, одразу ж, не чекаючи, коли вона з радісним криком зависне йому на шиї, покриє поцілунками його вуста, щоки, очі, — почав нахрапом зривати з неї столу… Вона спритно вислизає йому з рук, благально складає долоні і просить: я нездужаю, не можу… хай Аецій потерпить… почекає день, два, як вона чекала стільки літ… стільки літ!… Нічого не каже, лиш брови супить, зціплює зуби і починає дерти білу тонку тканину… Вона знову благає, плаче… хай же він її вислухає… адже вона сама прагне… так довго чекала… Та він не слухає, оголює її груди, живіт, стегна… Ні, ні, Аецію!… Виривається, задихається від жалю та гніву, але все ще силує себе до спокою… усміхається крізь сльози… підсовує йому до губ свою руку… І саме тоді він її вдарив! Невже вона не снить?… Почуває страшенний біль у руці, але невже це можливо? Промайнула в неї думка: «Коли даси поцілувати долоню свою, се так, наче сотню ворогів трупом поклав». А удари сиплються на рамена, на плечі, на оголені груди… Донька Карпілія нічого не знає про те, як гуни здобувають покірність жінок! Плаче. А він уже несе її на ложе і за мить ситить свою жадобу її тілом, попри все, ще молодим, тугим і гарним.
Посеред атріуму біля басейну тихо сидить блакитноокий білявий хлопець із тонким патриціанським профілем, але широкими, неприємно виступаючими щелепами Гавденція. Йому сумно і він ледь стримується, щоб не заридати. Не лише відчуває, що між батьком і матір’ю трапилося щось недобре, — але наскільки ж інакше уявляв він собі цього коханого, незнаного батька!… Не опирається, коли Аецій простягає до нього руку, але й не відповідає усміхом на широку, щиро радісну батькову посмішку.
Його личко не роз’яснюється навіть тоді, коли дужі руки підіймають його, мов пір’їнку, високо над батьківською головою і мило погойдують в ритм із плюскотом фонтану.
— Що ти хочеш робити? — лунає голос Аецієвої матері.
— Їсти й спати…
— Я не про те… Що ти хочеш робити зі собою?..
Аецій знизує раменами. Не слід звіряти свої думки жінкам. Але матір дивиться на нього запитально і наче неспокійно, отож кидає:
— Може, стану урядником у префекта!
І знову гойдає хлопця, тепер уже нижче, біля своїх грудей. Та материн голос знову викликає картину смерті батька, а потім — лісу повішеників, між якими, як се завше буває, коли придушують військові бунти, принаймні половина — зовсім невинні люди… А грека не повішено… само собою… Завше так буває…
І зненацька його наче осяває. Вже знає, що так його тішило тої ночі перед наметом Ругіли. Вже усвідомив те, про що тоді довідався — хоча не міг назвати — істину про життя… істину, яку відчували, хоча теж не вміли висловити тисячі й тисячі гунів біля численних, наче зорі, вогнищ. Аецій раптовим рухом тулить хлопця до своїх грудей і шепотом, щоб не підслухали жінки,
