Бавдоліно - Умберто Еко

у голові мені свінула одна істина: так, я латинянин, а не грек, але заки ці озвірілі латиняни це помітять, між мною і мертвим греком не буде жодної різниці. Але ж це неможливо, казав я собі, не може бути, щоб їм забаглося знищити найбільше місто християнського світу, коли воно вже в їхніх руках… Тоді я згадав, що в часи Ґодфруа Булонського, коли їхні предки зайняли Єрусалим і місто перейшло під їхню владу, вони повбивали всіх — жінок, дітей, домашніх тварин, і дяка Небесам, що помилково не спалили ще й Святого Гробу. Нехай то були християни, які захопили місто невірних, але у своїх мандрах я не раз бачив, як християни перерізають одне одному горлянку через якесь дурне слово, і добре відомо, що вже багато років наші священики сваряться з вашими через ту дурню з Філіокве.[46] Та й зрештою, що тут казати, коли вояк захоплює місто, він забуває про будь-яку релігію.

— І що ж ти зробив тоді?

— Я вийшов з брами і пішов, притискаючись до мурів, аж поки не дістався Іподрому. А там я побачив, як в'яне і стає тяжкою матерією краса. Розумієш, відколи я потрапив до міста, іноді я ходив милуватися статуєю тієї дівчини, з точеними ногами, білосніжними руками й червоними вустами, її чудовою усмішкою, її незрівнянними грудьми, коли одяг її і волосся танцювали на вітрі, і дивлячись на неї здалека, я не вірив, що вона з бронзи, бо здавалась вона живою плоттю…

— Це статуя Єлени Троянської. Що ж з нею сталося?

— Упродовж кількох секунд я побачив, як колона, на якій вона стояла, зігнулася, немов дерево, зрубане при корені, і впала на землю у хмарищі пилюги. Вона розвалилася на шматки, тіло залишилося там, а голова закотилася на кілька кроків від мене, і тільки тоді я усвідомив, якою великою була ця статуя. Голову неможливо було обійняти вобидвіруч, і вона дивилась на мене скоса, мов людина, що лежить, з поземим носом і простопадними губами, які, даруй мені, були схожі на те, що мають жінки між ногами, а з очей її випала зіниця, тому здавалося, ніби вона раптом осліпла — Ісусе пресвятий, вона була схожа на цю!

Він відстрибнув назад, піднімаючи звідусіль бризки, бо смолоскип раптом освітив у воді кам'яну голову, на якій стояла колона; голова ця, з десять людських голів завбільшки, теж лежала на боці, напіврозтулені її уста були схожі на вульву, на голові замість кучерів вона мала силу-силенну змій, а лице вкривала смертельна блідота старої слонової кістки.

Никита усміхнувся:

— Вона лежить тут уже віками; це голови Медузи, які невідомо звідки взялися, і будівничі використали їх як цоколі для колон. Ти лякаєшся таких дурниць…

— Я не лякаюся. Це обличчя я вже бачив. Деінде.

Помітивши Бавдолінове хвилювання, Никита заговорив про інше:

— Ти розповідав, як повалили статую Єлени…

— Якби-то лиш її. Повалили усі, геть усі статуї між Іподромом і Форумом, принаймні всі ті, що зроблені з металу. Вони вилазили на них, прив'язували до шиї линви або ланцюги і тягли знизу двома-трьома парами волів. Я бачив, як падали статуї візничих, єгипетські фігури сфінкса, гіпопотама і крокодила, впала й величезна вовчиця з Ромулом і Ремом біля сосків, і статуя Геркулеса; статуя ця така велика, що її великий палець завбільшки з торс звичайної людини — я теж помітив це тільки тоді. А ще — той бронзовий обеліск з пласкорізьбами, зверху якого крихітна жіночка крутиться за вітром…

— Приятелька Вітру. Страшна руйнація. Деякі з них — твори поганських скульпторів, старші від самих римлян. Але чому, навіщо?

— Їх переплавляють. Коли грабують місто, найперше переплавляють все те, що не можна перевезти. Повсюди споруджують горнила, і можеш собі уявити, якими добрими печами є всі ці охоплені полум'ям будівлі. Зрештою, ти ж бачив, що робилося в церкві — а вони ж не можуть ходити всюди, хизуючись тим, що позабирали з ковчегів дароносиці з дискосами. Тому все це відразу переплавляють. Розграбування міста, — пояснював Бавдоліно, немов добрий знавець справи, — це як винобрання — мусить бути розподіл праці: хто збирає виноград, хто перевозить у чанах сусло, хто готує їсти для збирачів, а хто привозить добре вино з попереднього року. Грабунок — це серйозна справа, принаймні якщо хочеш, щоб від міста не лишилося каменя на камені, як за моїх часів сталося з Медіоланом. А найкраще це роблять павійці — хто-хто, а вони добре знають, як можна стерти місто з лиця землі. А цим ще вчитися й вчитися — скидають статую, а тоді сідають на неї і напиваються, потім з'являється якийсь зух, тягнучи за коси дівчину і горлаючи, що вона незаймана, і всі вони гайда встромляти туди палець, щоб побачити, чи варто… Якщо грабувати як слід, то треба відразу обчистити все поспіль, дім за домом, а розваги відкласти на потім, інакше знайдуться хитріші, які заберуть найкраще. Але моєю проблемою було те, що подібному людові я просто не встигну пояснити, що я теж народився на землях Монферратської марки. Мені залишався один-єдиний вихід. Я принишк за рогом, аж поки у вуличці не з'явився вершник, він був уже такий п'яний, що геть не тямив, куди їде, і кінь віз його навмання. Я всього лиш смикнув його за ногу, і він упав. Я зняв з нього шолом і стукнув каменем по голові…

— Ти вбив його?

— Ні, то був якийсь крихкий камінь, він тільки знепритомнів. Я зібрався з духом, бо той почав блювати, вивергаючи з себе масу бузкового кольору, зняв з нього кольчугу, плащ, шолом, забрав зброю і коня, і гайда тікати кварталами, аж поки не дістався до воріт Святої Софії; тут я побачив, як вони в'їжджають туди мулами, переді мною пройшов гурт вояків, які виносили срібні канделябри з ланцюгами товщиною з передпліччя, балакаючи по-ломбардському. Побачивши цю розруху, цю ганьбу, це огидн^торжище, я втратив голову, бо ті, хто чинив усю цю руйнацію, були все ж таки людьми з моїх сторін, вірними синами Папи Римського…

Отак бесідуючи, з майже догорілими смолоскипами в руках, вони вийшли з цистерни у вже глупу ніч, а тоді пустельними завулками дісталися до вежі генуезців.

Вони постукали у двері, і хтось зійшов униз їм відчинити. Ґенуезці привітали їх з шорсткою сердечністю і дали підкріпитися. Бавдоліно, який, схоже, почував себе серед цих людей як удома, відразу представив їм Никиту. Один з них мовив: «Нема проблем, ми про все подбаємо, а тепер