Бавдоліно - Умберто Еко
— У якому розумінні?
— У тому розумінні, що я чув, як придворні вельможі і єпископи лютували через те, що папа чинить зневагу імператорові. Коронація мала відбутися в неділю, а влаштували її в суботу, імператора належить помазувати при головному вівтарі, а натомість його помазали при бічному, і не по голові, як це було колись, а між плечем і лопаткою, і не миром, а єлеєм для катехуменів[54] — ти, можливо, не розумієш різниці, та й я не розумів її тоді, але при дворі всі тоді ходили похмурі, як ніч. Я сподівався, що Фрідріх теж розлютиться, як тигр, а натомість він ставився до папи вкрай поштиво, і темнішим темної ночі виглядав радше папа, немов уклав невигідну угоду. Я прямо спитав у Фрідріха, чому його барони нарікають, а він ні, і він відповів мені, що треба розуміти значення літургійних символів, де якась абидещиця може все змінити. Йому треба було, щоб коронація відбулася і щоб його коронував папа, але вона не повинна бути надто урочистою, інакше це означало б, що він є імператором лише з ласки папи, а натомість він був ним з волі германських вельмож. Я сказав йому, що він хитрий, мов лис, бо то було так, немов він казав: май на увазі, папо, ти тут виконуєш тільки роль нотаря, а угоду з Отцем Небесним я вже підписав сам. Він засміявся, даючи мені потиличника, і сказав: молодчина, відразу знаходиш влучний вислів. Тоді спитав, що я робив у Римі в ті дні, бо він був такий заклопотаний церемоніями, що втратив мене з поля зору. Я бачив, що за церемонії ви тут влаштовуєте, відказав я. Бо римлянам — я маю на увазі мешканців Рима — не сподобалася затія з коронацією у соборі Святого Петра, і римський сенат, який прагнув показати свою вищість над понтифіком, хотів коронувати Фрідріха на Капітолії. Натомість Фрідріх відмовився, бо коли потім він скаже, що його коронував народ, тоді не тільки германські князі, але й французькі та англійські королі можуть сказати: що то за помазання таке, освячене простолюдом, а якщо ж він скаже, що його помазав папа, усі сприймуть це серйозно. Але все було ще складніше, і я зрозумів це тільки згодом. Германські князі віднедавна почали говорити про translatio imperii,[55] тобто, так би мовити, про те, що спадщина римських цезарів перейшла до них. То якщо тепер Фрідріха коронував папа, то це означало, що таке його право визнав також намісник Христа на землі, який міг жити навіть, скажімо, в Едесі чи в Реґенсбурзі. Але якби його коронував senatus populusque romanus,[56] це означало б, що імперія далі там, де була, і ніякого translatio не сталося. І він пошився б у дурні, як казав батько мій Ґальявдо. Звісно, на це цісар погодитися не міг. Ось чому, поки тривав великий коронаційний бенкет, розлючені римляни переправилися через Тибр і вбили не лише кількох святих отців, що було справою буденною, але й двох чи трьох імперських достойників. Фрідріх оскаженів від гніву, перервав бенкет і звелів усіх їх вколошкати, після чого у Тибрі було більше трупів, ніж риби, і наприкінці дня римляни зрозуміли, хто тут господар, але, звісно, святкування дещо не вдалося. Звідси неприязнь Фрідріха до міст поцейбічної Італії, і саме тому, коли наприкінці липня він підійшов до Сполето, вимагаючи, щоб йому оплатили перебування в цьому місті, а мешканці Сполето почали щось там крутити, Фрідріх ще більше розсердився, ніж у Римі, і влаштував таку різанину, що теперішня супроти неї може здатися іграшкою. Маєш зрозуміти, мосьпане Никито, що цісар мусить поводитися як цісар, не звертаючи уваги на сентименти. За ті місяці я чимало чого навчився; після Сполето була зустріч з візантійськими послами в Анконі, а тоді — повернення в Italia ulterior,[57] аж до схилів Альп, що їх Оттон називав Піренеями, і це вперше я бачив гірські вершини, вкриті снігом. А тим часом, день за днем канонік Рагевін втаємничував мене у мистецтво писання.
— Нелегке втаємничення для молодого хлопця…
— Та ні, зовсім не важке. Щоправда, коли я не розумів чогось, канонік Рагевін давав мені добрячого щигля, але після штовханів мого батька мені було від того ні тепло, ні холодно. Але всі інші ловили кожне слово з моїх уст. Адже імператор представив мене як того, хто бачив святих, тому якщо мені забаглося сказати, що я бачив сирену в морі, усі в це вірили і казали мені: ай-яй-яй, який молодець…
— Це, мабуть, навчило тебе добре зважувати слова.
— Навпаки, це навчило мене зовсім їх не зважувати. Все одно, думав я, що б я не сказав, це правда, бо це сказав я… Коли ми йшли на Рим, один священик на ймення Коррадо повів мені про дива того міста: про сім механічних бовванів на Капітолії, які зображають дні тижня, і кожен з них дзвіночком оголошує, коли в якійсь провінції імперії вибухає повстання, про бронзові статуї, які самі рухаються, чи про палац, повний зачарованих дзеркал… Відтак ми прибули до Рима, а в той день, коли була різанина на Тибрі, я взяв ноги в руки і подався блукати містом. Ходив собі та й ходив, але бачив тільки отари овець між старовинними руїнами,~а під портиками — простолюдців, які говорили мовою юдеїв і продавали рибу, але щодо mirabilia[58] — то жодного я там не бачив, ну жоднісінького, крім хіба що кінної статуї на Капітолії, та й вона здалася мені так собі. То коли я повернувся і всі мене питали, що я там бачив, хіба міг я їм сказати, що в Римі є лише вівці поміж руїнами й руїни поміж вівцями? Мені б нізащо не повірили. От я й розповідав про mirabilia, про які сам чув, ну і додав ще кілька від себе — приміром, що в Латеранському палаці я бачив золотий релікварій, оздоблений діамантами, а всередині був пупок і крайня плоть Нашого Господа. Усі ловили кожне слово з моїх уст і казали: шкода, що у той день ми мусили спроваджувати на той світ римлян і не бачили всіх цих див. І впродовж багатьох років я не раз чув, як оповідають байки про
