Бавдоліно - Умберто Еко
Тим часом вернулися ґенуезці, перевдягнені ченцями, дзвонячи у дзвіночки і ведучи за собою вервечку якихсь істот, загорнутих у брудні, колись білі плахти, які прикривали їх разом з обличчям. То була вагітна дружина Никити з наймолодшим сином на руках та інші його сини й доньки, прегарні дівчата, кілька родичів і жменька слуг. Ґенуезці перевели їх через місто як гурт прокаженців, і навіть прочани широко розступалися, даючи їм дорогу.
— Невже вони вам повірили? — спитав, сміючись, Бавдоліно. — Прокажені як прокажені, але ви навіть у цій одежі не схожі на ченців!
— Даруйте на слові, але прочани — це зграя йолопів, — сказав Тарабурло. — Зрештою, ми тут уже давно, тому потрібну дещицю грецької теж вивчили. Ми всі разом повторяли впівголоса kyrieleison pighé pighé,[59] наче літанію, і вони відступали вбік, і хто хрестився, хто показував ріжки, щоб уберегтися від вроків, а хто з тією ж метою хапався за причинне місце.
Один зі слуг приніс Никиті шкатулу, і Никита відійшов у глиб кімнати, щоб відчинити її. Він повернувся з кількома золотими монетами для господарів дому, які аж стелилися у подяках, запевняючи, що до самого його від'їзду господарем тут буде він. Численну фамілію розмістили по сусідніх будинках у бруднавих провулках, де жодному латинянину не спало б на гадку шукати поживи.
Цілком задоволений, Никита покликав Певере, який виглядав найголовнішим з господарів, і заявив, що хоч він змушений ховатися, але це для нього не причина відмовлятися від своїх звичних насолод. Місто палало, але в порт і далі прибували купецькі кораблі та судна рибалок, яким доводилося стояти у Золотому Розі, бо змоги вивантажити товар на склади не було. Хто мав гроші, міг дешево купити все потрібне для зручного життя. Щодо куховарства на рівні, то між його тільки-но врятованими родичами був його шуряк Теофіл, чудовий кухар; треба було тільки спитати в нього, які продукти йому потрібні. І десь пополудні Никита зміг запросити свого господаря на обід, гідний логотета. Подали жирне козеня, фаршироване часником, цибулею й порами, під соусом з маринованої риби.
— Понад двісті років тому, — мовив Никита, — до Царгорода прибув як посол вашого короля Оттона один ваш єпископ, Лютпранд, якого прийняв василевс Никифор. Була то не вельми приємна зустріч, і згодом ми дізналися, що у своєму звіті про подорож Лютпранд описав нас, римлян, як брудних, грубих, нечемних, одягнених у поношений одяг людей. Він терпіти не міг смоляного вина, і йому здавалося, ніби всі наші страви потопають у жирі. Лиш про одну-єдину річ говорив він із захватом — про оцю-ось страву.
Бавдолінові козеня вельми припало до смаку, а потім він став далі відповідати на запитання Никити.
— Отже, живучи при війську, ти навчився писати. А читати ти вже вмів.
— Авжеж, але писати важче. Ще й латиною. Бо коли цісар хотів послати своїх вояків до дідькової матері, він робив це по-алеманському, але коли писав папі чи своєму братові у перших Язомірґотту, то це мусило бути латиною, як і будь-який документ канцелярії. Перші літери далися мені важко, я переписував слова і фрази, значення яких не розумів, але загалом наприкінці того року я таки навчився писати. Та Рагевін ще не встиг тоді навчити мене граматики. Я навчився переписувати, але не вмів висловлюватися сам. Ось чому я написав це говіркою Фраскети. Та й зрештою, хіба це справді була фраскетська говірка? У мене в голові перемішалися згадки про інші говірки, які я чув довкола себе — наріччя Асті, Павії, Мілана, Генуї, мешканці яких іноді зовсім не розуміли один одного. А потім ми збудували в тих краях місто, люди зійшлися туди звідусіль, і, споруджуючи вежу, вони знайшли спільну мову. Гадаю, до певної міри то була мова, яку вигадав я.
— Ти став номотетом,[60] — мовив Никита.
— Не знаю, що це значить, але, може, й так. У кожному разі, наступні аркуші були списані вже досить пристойною латиною. Я був тоді вже у Реґенсбурзі, у спокійній обителі під опікою єпископа Оттона, і в тому супокої перегорнув силу-силенну аркушів… Я вчився. Ти, певно, помітив, що пергамен погано очищений, ще видно подекуди літери, які були на ньому раніше. Я був справжнісінький пройдисвіт, бо обікрав своїх учителів і потім цілі дві ночі вишкрябував літери, вважаючи їх якимись давніми письменами, щоб мати місце, де писати. У наступні дні єпископ Оттон упав у розпач, бо не міг знайти першої версії своєї «Chronica sive Historia de duabus civitatibus»,[61] яку він писав ось уже понад десять літ, і звинувачував бідолаху Рагевіна, що той загубив її під час якоїсь подорожі. Два роки по тому він врешті зібрався переписати її, я був йому писарем і ніколи не наважився зізнатися, що це я зішкрябав першу версію його «Хроніки». Як бачиш, є правда на світі, бо й я теж потім загубив свою хроніку, але так і не відважився переписати її. Але знаю, що, переписуючи «Хроніку», Оттон дещо змінював…
— У якому розумінні?
— Коли читаєш «Хроніку» владики Оттона, яка описує історію світу, бачиш, що він, так би мовити, не був доброї думки про світ і про нас, людей. Можливо, на початках світ був добрим, а потім дедалі гіршав, одне слово, mundus senescit, світ старіється, ми прямуємо до кінця… Але саме в той рік, коли Оттон знов узявся за «Хроніку», імператор попросив прославити також його діла, й Оттон почав писати «Gesta Friderici»,[62] яких так і не скінчив, бо помер трохи пізніше, як рік по тому, і продовжив їх Рагевін. А неможливо розповідати про подвиги свого володаря без переконаності в тому, що з його зшестям на трон почалася нова доба, тобто що то буде historia iucundá…[63]
— Можна писати історію своїх імператорів, не відмовляючись від суворих суджень, пояснюючи, як і чому вони прямують до своєї згуби…
— Може, ти так і робиш, мосьпане Никито, а Оттон так не робив, і я просто розповідаю тобі, як усе було. І так той святий чоловік, з одного боку, заново писав «Хроніку», де у світі все погано, а з другого — «Gesta», де світ ставав дедалі кращим. Ти скажеш, що він суперечив сам собі. Якби лиш це. Річ у тім, що я підозрюю, що в першій версії «Хроніки» світ виглядав ще гірше, і щоб
