Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

назвати скнарою, але й щедрим він не був аж ніяк. Кілька разів у ресторанах він давав офіціантам надто мізерні чайові, та коли Джулія намагалась протестувати, він не звертав уваги на її слова. Чайові в нього завжди складали десяту частину суми, зазначеної в рахунку, і він вимагав од офіціанта решти до останнього пенні. Він любив повторювати слова Полонія: «Не позичай нікому і ні в кого».

Коли якийсь актор з їхньої трупи, потрапивши в скрутне становище, звертався до Майкла з проханням позичити трохи грошей, той завжди відмовляв. Але відмовляв так щиро й доброзичливо, що це не ображало.

— Розумієш, друже, я б охоче позичив тобі п’ятірку, але самому зараз скрутно. Не знаю навіть, чи зможу в суботу заплатити за квартиру.

Протягом кількох місяців Майкла цілком захоплювала робота над власними ролями, і він не помічав, якою чудовою актрисою стала Джулія. Звичайно, він читав рецензії, у яких високо оцінювалася гра Джулії, але читав їх побіжно й неуважно, аж доки не доходив до рядків, присвячених йому самому. Коли оглядачі хвалили його, він радів, коли гудили — не занепадав духом. Він був надто скромний для того, щоб ображатись на критику.

— Мабуть, я таки паскудно грав, — казав він щиро.

Найкращою рисою його вдачі був його незмінно добрий настрій. Він благодушно слухав лайку Джіммі Ленгтона, і під час довгих репетицій, коли всі нервували й дратувалися, Майкл залишався спокійний. З ним просто неможливо було сваритися. Одного дня він сидів у партері, спостерігаючи репетицію, у якій сам не брав участі. Завершувалась дія патетичною й зворушливою сценою, де Джулія мала нагоду продемонструвати на повну силу свій талант. Потім, поки сцену готували для наступної дії, Джулія зійшла в партер і сіла поруч Майкла. Він сидів нерухомо, дивлячись просто себе, й мовчав. Вона здивовано глянула на нього. Це було не схоже на Майкла — звичайно він зустрічав її посмішкою, теплим словом. Та, придивившись, вона побачила, що він зціпив зуби, щоб не тремтіло підборіддя, а очі його повні сліз.

— Що сталося, любий?

— Мовчи! Ти — капосне створіння, ти змусила мене розплакатися.

— Ангеле мій!

Сльози набігли їй на очі й потекли по щоках. Вона була така щаслива!

— Ах, чорт, — схлипнув він. — Я просто не можу стриматися.

Він вийняв з кишені хусточку й витер очі.

(«Я кохаю його, я кохаю його, я кохаю його!»)

Він витер, носа.

— Мені вже краще. Але, кажу ж тобі, ти була неперевершена!

— Це непогана сцена, правда ж?

— Та при чому тут сцена, я кажу про тебе. Ти просто взяла мене за душу. Рецензенти, чорт би їх побрав, мають рацію. Ти справжня актриса!

— І ти тільки зараз в цьому пересвідчився?

— Я й раніше знав, що ти непогано граєш, але що так чудово — і не догадувався. Поруч з тобою всі ми — мов дубові колоди. Ти будеш зіркою! Обов’язково!

— Що ж, тоді ти будеш моїм партнером на перших ролях. -

— В Лондоні? Дідька лисого! Хто мене візьме?

У Джулії сяйнула щаслива думка.

— А чому б тобі не заснувати власний театр? І тоді ти міг би взяти мене до себе провідною актрисою.

Майкл якусь хвилину мовчав. Він був важкодум, і йому завжди потрібен був час на те, щоб перетравити якусь нову ідею. Нарешті він посміхнувся.

— А знаєш, це ти непогано придумала!

За другим сніданком тільки й мови було, що про власний театр. Говорила переважно Джулія, а він слухав її, мов зачарований.

— Звичайно, єдиний спосіб раз і назавжди забезпечити себе пристойними ролями — це заснувати власний театр, — сказав він. — Я це розумію.

Згадали про гроші, прикинули, яка сума буде їм потрібна з самого початку. Майкл вважав — щонайменше п’ять тисяч фунтів. Але звідки ж узяти стільки грошей? Звичайно, деякі міддлпулські промисловці мають солідний капітал, але хіба ж вони викинуть п’ять тисяч фунтів, щоб допомогти двом молодим акторам провінціального масштабу? Та ще й таким, що мріють про Лондон!

— Тобі доведеться знайти собі якусь багату стару вдову, — весело сказала Джулія.

Вона лише наполовину вірила в те, що казала, але її приємно збуджувала можливість обговорювати план, здійснення якого ще більше зблизило б її з Майклом. Проте Майкл говорив вельми серйозно.

— Навряд чи можна сподіватись на успішний дебют у Лондоні, якщо тебе там ще ніхто не знає. Ні, спершу треба виступати в спектаклях, поставлених іншими режисерами. І працювати так років три-чотири, вивчаючи всі ходи й виходи. В цьому буде ще й та перевага, що ми матимемо час на те, щоб читати п’єси. Неможливо організувати свою трупу, не маючи в запасі принаймні трьох п’єс. Одна з них повинна принести визнання.

— Звичайно, обравши такий шлях, треба покласти собі завжди грати вдвох, щоб публіка звикла бачити обидва прізвища на одній афіші.

— Може, й так. А найголовніше, безперечно, — мати хороші, сильні ролі. Я не маю ані найменшого сумніву в тому, що нам значно легше буде знайти фінансову підтримку, якщо ми здобудемо собі репутацію в Лондоні.

IV

Наближався Великдень — час, коли Джіммі Ленгтон на цілий тиждень закривав свій театр. Джулія не знала, як згаяти час; навряд чи варто було їхати на Джерсі. Та одного ранку вона, цілком несподівано для себе, одержала листа від місіс Госселін. Майклова мати писала, що вони з полковником були б дуже раді, якби Джулія з Майклом приїхали на свята до них у Челтнем. Коли вона показала лист Майклові, той аж засяяв.

— Я писав їй, щоб вона запросила тебе. Вирішив, що так буде пристойніше, аніж просто взяти й привезти тебе.

— Ти золото. Ну, звичайно ж, я з радістю поїду!

Джулія була в захваті. Провести тиждень з Майклом — яка чудова перспектива! Добра душа, він вирішив допомогти їй, бо зрозумів, що вона не знає, де себе подіти. Але вона помітила, що він хоче їй щось сказати, та не наважується.

— Ну, кажи, кажи.

Він збентежено всміхнувся.

— Розумієш, люба, мій батько — людина старомодна, і дечого він просто не може зрозуміти. Звичайно, я не хочу вимагати, щоб ти брехала, але, боюсь, якщо він дізнається, що твій батько ветеринар, то це його трошки, ну… спантеличить. Коли я запитував їх у листі, чи можна приїхати з тобою, то