Син сонця - Мирослава Горностаєва

— Звідки ця кров? Адже на тобі немає й подряпини!

— На вулиці мене звуть невразливим, — тихо відповів хлопець.

— Це з тобою, отже, не вперше? Тебе що, замовляли од зброї?

— Ні, о двічінароджений! Маю цю здатність з дитинства. Рани і подряпини гояться у мене миттєво. Люди спершу дивувались, а потім звикли.

— А ти й справді, - мовив син Дрони, — природжений воїн! Це — Дар Богів, що дається не кожному. Я — Ашваттгаман, Драуні, і сам навчаю початківців. Оскільки за тебе дуже просить старший син князя Дгрітараштри, можеш приходити сюди щодня. Але будь поштивим до вищих і не натівай бійок.

— Я з радістю буду вашим учнем і завжди шануватиму вищих за себе, — сказав Радгея, вимовивши з притиском останні слова, та позирнувши при тому на Арджуну.

У малого княжича затремтіли вуста, бо він зрозумів образливий натяк. Радгея подумав зловтішно, що син Панду має таку саму ваду як і він, син сути. Ашваттгаман же, нічого не второпавши, підбадьорливо поклав руку на плече нового учня і мовив:

— Життя твоє віднині стає нелегким. Не відступиш?

— Ніколи! — твердо мовив Радгея.

Спека змінялась дощами, дощі спекою. Минуло п'ять літ від того дня, коли син Адгіратги вперше ступив на подвір'я храму Індри. Батько його давно скорився тому, що його син ніколи не стане сутою. Та й пізно було переконувати хлопця, котрий виріс на поставного юнака. Лякала княжого колісничного лише синова затятість, з якою той віддавався вправам та медитаціям.

Радгея, як і раніше, міг похвалитися покровительством княжича Дурьйодгани, яке той називав дружбою. Дружба найкращого серед учнів Дроначар'ї була дуже потрібна спадкоємцю Дгрітараштри, який мав замало друзів і забагато суперників. З самого початку Дурьйодгана зрозумів, однак, що син сути ніколи не стане його живою іграшкою. У Радгеї був занадто неприборканий норов, страшний в своїй неприборканости та рівно палкий як в любови так і в зненависти. Іноді Дурьйодгану дратувала його горда прямота та неприкрита зневага до нечесних способів суперництва. Сам же княжич не гребував у ворожнечі ніякими засобами. Тоді, п'ять років тому, він таки відплатив Бгімасені за купіль у Ґанзі, зв'язавши того ліанами під час сну, та спихнувши в річку. На щастя, здоровань, який заснув у затінку на березі а прокинувся у воді, зумів визволитися од пут і відбувся лише покусаними п'явками ногами. Хоч свідків пригоди й не було, але всі вказували на Дурьйодгану, який не дуже-то й заперечував і жалкував лише, що ненависний брат у перших не потонув. Радгея ж сказав йому тоді:

— Перемагати треба лише в чесній битві. Те, що ви зробили — не гідно кшатрія!

Дурьйодгана хотів був нагадати другу, що той і сам — не зовсім кшатрій, але вчасно прикусив язика. Розумний хлопчина твердо втямив: варто йому принизити чимось сина сути, а чи дорікнути походженням — і дружбі їхній край. Врешті, біля себе треба

тримати ріжну зброю. Для чесних битв буде Радгея, а для тонких хитрощів є Дугшасана — улюблений брат і наперсник. Кожному, як-то кажуть, своє. Радгея нехай дратує Арджуну, котрий все ніяк не може перевершити у стрільбі з лука сина сути, що ж до ненависного Бгімасени — не вийшло раз, то вийде вдруге.

Вдруге Дурьйодгана, вже юнак, трохи не потрапив у вигнання і довго був у немилости. Вдвох із Дугшасаною вони підсунули Бгімасені в медовім напої отруту, яка могла б прикінчити і крокодила. Та міцний шлунок молодого велета перетравив би, мабуть, і дикобраза. Бгімасена навіть не занедужав, але про спробу отруєння доніс хтось із слуг. Дурьйодгану замкнули в його покоях. З усіх численних братів та нечисленних друзів княжича навідував лише Радгея, котрий, щоправда, суворо картав приятеля за негідні кшатрія вчинки.

— Але що я можу зробити, — виправдовувався Дурьйодгана, — коли цей клятий Врікодара — Вовчий Шлунок, сильніший за мене! Мені-то вже не вирости на велета, не варто й пробувати.

— Замініть нестачу сили вправністю, — радив син Адгіратги, — вивчіться досконаліше бою на палицях, в цьому бою перемагає не сильніший а вправніший. Тільки так ви зможете здолати ворога. А отрутою користуються жінки і боягузи.

Дурьйодгана не образився, а прийняв пораду до відома. Коли матуся Ґандгарі таки вимолила у старійшин пробачення для первістка, юнак з потроєною енергією взявся за навчання, маючи Радгею напарником.

За п'ять літ син Адгіратги заручився також приязню Ашваттгамана, але все ще не зміг заслужити хоч би доброго ставлення самого Дроначар'ї. Старий брагман неприхильно дивився на порушення існуючого ладу в образі сина сути, який був кращим лучником та мечником, аніж сини князів, і міг не помічати Радгею місяцями. Як не старався юнак, але жодного разу не вдостоївся навіть скупої похвали. А йому ж так хотілось заробити в суворого вчителя хоч краплю розуміння, знати, що всі його труди не пропадають марно. Та спливав час, а Радгея й далі лишався першим, чию першість, однак, ніхто не визнавав.

Навчання у Дрони обірвалось несподівано. Якось наставник упав з хисткого місточка у річку і потрапив би крокодилу на зуби, аби не нагодився Арджуна, що й порятував учителя. А коли наступного дня Радгея прийшов привітати наставника з чудесним порятунком, той опустив очі і мовив:

— Бачиш, юначе, Арджуна попросив мене про одну послугу… Словом, я тебе більше не навчаю.

Радгея прикусив губу так, що кров бризнула на підборіддя. Потім мовчки вклонився і вийшов. Юнак знав — заступництво Дурьйодгани тут не допоможе, бо брагман не може порушити раз даного слова.

Марно Радга намагалась розважити сина, котрий аж до ліжка зліг, наче від важкої хвороби. А втім, юнак і справді почувався хворим. Він зблід і схуд, а сині очі його здавалися нині темними провалами. Мати не знала вже, що й робити. Та ось одного ранку вона зазирнула до синової кімнати і вигукнула:

— Синку, тебе питає двічінароджений, син твого наставника!

Юнак навіть