Син сонця - Мирослава Горностаєва
— Як перемагати у битвах! — вирвалося у Радгеї.
— Останній мій учень, — задумливо сказав старий, — звався Дроною, сином Бгарадваджі. Чув колись про такого?
— Я знаю сина великого Дрони, Ашваттгамана, — відповів юнак ухильно.
— Це він послав тебе до мене? Радгея мовчки кивнув.
— Драуні високо тебе цінує, - буркнув старий і раптово підхопив сховану в траві сокиру з подвійним лезом. Вбивча зброя свиснула просто над головою у Радгеї,
стявши одне із зв'язаних докупи білявих пасем. Юнак навіть не здригнувся. Він стояв рівно, дивлячись Рамі просто в очі.
Старий лишився задоволеним і мовив тоном наказу:
— Розпали-но вогнище та почисть овочі на юшку.
Радгея скорився без слова. Він бо дуже хотів мати вчителя.
Так попливли дні лісового життя. Грізний Парашурама виявився не таким уже і страшним. В серці Радгеї вперше за останні кілька літ оселився спокій. Довколишні селяни мали Раму за подвижника і приносили досить пожертв, аби двоє відлюдників могли не дбати про харчування. Перші дні юнака мучив страх, що вчитель почне розпитувати про те, хто він та звідки, але потім Радгея перестав боятись. Парашурама давав йому завдання тяжчі, аніж Дрона. Туга тятива на луці старого розсікала навіть шкіряні щитки, що ними молодий учень прикривав собі руки. Та рани гоїлись швидко. Занадто швидко. Рама це помітив, але не сказав нічого.
— Зватиму тебе Карною[20], - сказав брагман десь місяців через три опісля початку занять, — ти бо, арію, схожий на світлий промінь, але очі твої чомусь сповнені суму. На жаль ця кров зникає, наче западається в землю. Може ми з тобою, світлоокий, останні на цій землі. Або — перші з останніх.
— Мою матір, — мовив юнак, — в юности звали Сітою…
Він затнувся, злякавшись, що старий почне його розпитувати. Але Рама лише кивнув задумливо. Його блакитні очі повив сум.
- І той Рама, князь Айодг'ї, - сказав, — і дружина його, красуня Сіта, ще пам'ятали про Колиску Аріїв. Нащадки Бгарати вже майже забули про неї. Поволі забувається справжнє значення Вед… Ми думаємо, що молимося до тих Богів, знання про яких принесли з собою. І не помічаємо, що відповідають нам грізні Боги цієї землі. Ось тому і молиться до Сур'ї старий Парашурама, бо лише Сонце одне для всіх. І для Бгаратаварші і для Аріяни.
— Якою вона була, Аріяна? — спитав Радгея стиха.
— Ліси, високі і світлі, наче храми, — поволі відповів Парашурама, — чисті ріки, в яких немає крокодилів… Сонце, що пестить, а не вбиває. Степи, а в них високі трави… Запах тих трав снився нашим предкам весь їх довгий шлях. Десь там тече священна ріка Данапрі, а на її високому березі стоїть місто, що зветься ім'ям Сур'ї. Десь там лишились Боги аріїв… і щастя аріїв. Там жили пращури, коли у нашому світі панувала Сатья-юга, Золотий Вік.
— Чому ж пращури пішли звідтіля? — вирвалося в юнака.
— Дні ставали все коротшими, а ночі довшими, — знову заговорив Парашурама, — до Аріяни прийшов холод. З неба падав білий пух замість дощу, білий холодний пух, такий ото як той, що лежить на вершинах Гімавату. Люди молилися до Сонця, а воно давало все менше тепла. І тоді наші предки рушили за Сонцем, на південь. Нині вони мають тепла аж забагато, а на додачу — крокодилів, пошесті та отруєні дротики дравідів. Ті, хто залишився, були мудріші за нас.
— То хтось таки залишився, вчителю? — схвильовано спитав Радгея, — і вони не загинули, коли землю вкрив білий пух?
— Шлях до Аріяни довгий, але вісті приходять. Їх приносять хоробрі, що не лякаються важкого шляху. Ні, Аріяна жива. Щороку вона засинає на кілька місяців і щороку пробуджується до життя. Люди звикли… Звикли до холоду і до відродження, що йде за ним. Вони стали сильнішими, бо витримали випробування. А ми… ми
поволі перетворюємось на щось інше, плавлячись в цьому казані. Замолоду я хотів піти до Краю Аріїв, але не зміг, а нині про це пізно й думати.
Ночами Радгеї, що звався нині Карною, снилися світлі ріки, в яких було безпечно купатись будь-якої пори, та холодний білий пух, що падав з неба. Вода застигала на очах, стаючи твердою. Треба йти… Шукати тепла… Рипіли вози, спотикалися втомлені коні… Крізь далечінь, крізь небезпеки, крізь стріли кочівників йшли арії шукати землі, котра прийняла б їх. А ті, хто залишився, вистояли, перечекали. І звикли…
Час спливав. Карна вже вчився колісничному бою. Колісницю, коней та візничого йому потайки дав Дурьйодгана. Учитель був задоволений старанністю юнака і охоче відкривав йому свої секрети.
— В колісничнім бою, — якось зізнався він, — мене було побито лише раз, і зробив це не хто інший, як Бгішма, син Шантану, з роду Куру.
— Наш старий Дід Куру? — здивовано спитав Карна.
— Авжеж, хлопче. Мені була одна лише втіха, що я програв не просто собі людині а напівбогу.
— То це таки правда, що він — син Ґанги? — зацікавився юнак.
— Я у цьому впевнився, — хмикнув старий брагман, — коли він мене трохи не прикінчив… Шкода, що Бгішма замолоду дав своїй мачусі таку необережну присягу…
— Не мати дітей? — спитав Карна. Розповіді про цю присягу Діда Куру він чув від старих людей ще підлітком.
— Так, юначе… Берегти цноту і служити нащадкам цієї себелюбної жінки, котра не була навіть кшатрійкою. Князь Шантану настільки захопився донькою рибалки, що пожертвував задля неї та її нащадків сином Ґанґи. А Бгішма, напівбог і кшатрій так і залишився вірним раз даному слову. Мабуть тому він і здолав мене. Я ж бо, Карно, боровся колись з порушниками законів варни і перемагав, та порушників на жаль так і не поменшало. А нащадки Бгішми були б більше гідні князівського столу, аніж сини та онуки його брата. Я не говорю вже про правнуків — один