Син сонця - Мирослава Горностаєва

Аби вправлятися в колісничнім бою, учитель та учень давно вже покинули ліс і жили в наметику близько Курукшетри, священного поля аріїв.

— Колись тут точились битви, — якось увечері розговорився старий Рама, — криваві битви… В деяких і я брав участь. Я старий, Карно… Дуже старий.

— Це за ті битви вас прозвали «винищувачем кшатріїв?» — обережно спитав Карна.

— Ті кшатрії порушили усі воїнські закони і поступились честю, — буркнув старий, — так, були битви, і води в п'яти озерах не раз червоніли від крови… Ця земля полита кров'ю аріїв і дихає смертю. Дивись уважно, Карно, чи не стане це поле і твоїм останнім ложем…

Юнак мимоволі здригнувся. Кривавий захід заливав Курукшетру багряним вогнем. Земля, полита кров'ю… Вона вабила до себе, вона шепотіла: «Іди до мене, воїне… Ти так і лишився тут чужинцем. Йди ж і засни на останньому ложі, і через сотні років мої смагляві діти збиратимуть урожай, що виріс з твого праху…»

Карна гнівно труснув головою і мовив:

— Ложе зі стріл — останній відпочинок кшатрія! Я не боюсь ні людей, ні духів, ні цього кривавого поля!

Парашурама здивовано звів брову але не спитав нічого.

Коли вони повернулися до лісу, брагман відкрив свою схованку, влаштовану в дуплі старого дерева, і видобув з неї величезного лука, прикрашеного різьбою.

— Я зву його «Віджая», Непереможний, — сказав старий, — був у мене ще один такий, що звався «Ґандівою», та я подарував його Дроні, бо той здався мені гідним для такої зброї. Якщо ти зможеш натягти тятиву «Віджаї», тобі не буде рівного серед лучників. Хіба що той, хто стрілятиме з «Ґандіви», зможе ставити тобі чоло.

— «Ґандіва» і досі у Дроначар'ї? — поцікавився Карна.

Рама зневажливо скривив вуста:

— Нещодавно я дізнався від Ашваттгамана, що Дрона подарував мого лука одному з гастінапурських княжичів, шістнадцятирічному пуцьвірку з дівочим ім'ям, бо той, мовляв, уже є великим лучником.

— Арджуна має вашого лука? — прошепотів Карна, і в очах його спалахнула невтолена зненависть.

— Ти що, його знаєш? — здивовано спитав Парашурама. Карна промовчав.

— А втім, ти ж знаєш Дурьйодгану, хлопче, і він дає тобі коней та зброю…

Юнак ледве стримував тремтіння вуст. Та Парашурама не продовжував слизької теми. Він із замилуванням пестив вигини лука.

— Його зроблено з турячих рогів, — сказав, — як і «Ґандіву». Це, мабуть, остання зброя з тієї, що принесли з собою арії.

— Тур — що то є? — спитав Карна, ледь заспокоївшись.

— Тварина така, схожа на буйвола, але більша і вкрита шерстю. Нема на світі кращих луків, аніж ті, що їх зроблено з рогів тура. Славетний лук Шіви, що його натягнув Рама з Айодг'ї, домагаючись Сіти, був саме таким.

Парашурама зітхнув і простягнув «Віджаю» Карні:

— Учись. Зладнаєш з цим — інші луки будуть тобі за іграшку.

Карна вчився, кривавлячи руки, падаючи ввечері від перевтоми на голу землю. Старий подвоїв навантаження, наче хотів дізнатись, а що іще може витримати цей молодик. Навчання, ясна річ, не звільняло Карну від обов'язків готувати їжу та дбати про вчителя. Він щиро намагався догодити Парашурамі і тому беріг його сон, коли старий брагман засинав, поклавши голову на учневі коліна.

Раз, коли Рама отак дрімав, Карна сидів непорушно, аби його не потривожити, і думав про неминучу розмову про своє походження. Юнак розумів, що вчитель, далекий від життєвих справ, просто не звертає уваги на його недомовки. Але колись він таки запитає… І тоді всьому кінець. «Віджая»… З таким луком можна перемагати і асурів! Арджуна має «Ґандіву» не ворухнувши для того й пальцем. Хіба Дроначар'я є таким суворим навчителем, як Парашурама? Ні, звичайно, але зброя аріїв в руках Пандава, а йому, Карні, залишається тільки чекати на запитання: «Ким є твої батьки, хлопче?»

Щось наче обпекло ногу нижче коліна. Карна не ворухнувся. Біль ставав дедалі нестерпнішим. «Змія, — майнуло в голові, - о, великий Шіва, аби тільки не кобра!» Нога вже палала вогнем від ступні до стегна, а невидимий «Панцир Сур'ї» був, очевидячки, безсилий проти зміїного укусу. Рама щось пробурмотів уві сні. Старий дуже не любив, коли його раптово будили… Карна зціпив зуби. Думка про смерть, яка визволить його від ганьби викриття, майнула і згасла.

— Божевільний, їй-пра, божевільний!

Карна розплющив очі. В повітрі неприємно тягло смаленим. Ноги він майже не відчував. Рама схилився над ним, затягуючи пов'язку.

- Геть здурів, хлопче! Отрута вже пішла у кров, напевне. Я-то припік рану, а перед тим відсмоктав кров, але все одно може бути занадто пізно. Чого ти мовчав?

— Аби не потривожити вас, — видушив юнак.

— Спробуй стати на ногу. Зможеш?

— Так…

— Треба дістатись до Гастінапуру, там є вмілі цілителі. Твій батько брагман чи кшатрій? Та не мовчи, дурнику, я давно бачу, що ти чогось не договорюєш. Швидше за все ти — кшатрій, та й то не з останніх, коли ризикнув напроситись до мене в учні. Хай ти чкурнув із дому всупереч батьковій волі, але нині тобі потрібне лікування і догляд.

Карна поволі встав і відступив від вогнища. Нога боліла нестерпно.

— Мій батько, — мовив хрипко, — княжий сута Адгіратга.

— Ти — син сути?! — вигукнув Рама.

Не очікуючи, доки очі вчителя сповняться добре знайомою зневагою, Карна кинувся геть, забувши про біль. Рама щось кричав йому вслід, але юнак не озирнувся.

До Гастінапуру Карна дібрався вже маючи гарячку. Ненька Радга лише руки заломила, побачивши зчорніле лице сина і тут таки взялася за лікування. В хід пішло все: зілля, мед,