Син сонця - Мирослава Горностаєва

— Вітаю, любий друже! — вигукнув Дурьйодгана.

— Вітаю доблесних синів Дгрітараштри, — озвався з усміхом Карна.

- Ось, друже, тут і будемо змагатись, — мовив Дурьйодгана вкрадливо, — дивись- но… Завдання лучника на колісниці буде таким. Бачиш оте опудало?

— " Залізного кабана»?

— Авжеж. В його пащеку потрібно потрапити п'ятьма стрілами. Арджуна влучає чотирма, але на шаленій швидкости.

— Я влучу п'ятьма, — сказав Карна, пильно придивляючись до мішені. Дурьйодгані сподобалась ця спокійна впевненість. Він показав рукою вбік.

— А онде — найскладніше! Бачиш патики, а до них на мотузі прив'язано коров'ячий ріг?

— Туди треба влучити? — спитав Карна з усміхом.

— На повній ході колісниці!

— Старий Парашурама, — мовив Карна, — чіпляв мені замість мішені бамбукове стебло.

- І що? — жадібно спитав Дурьйодгана.

— Я влучав. Двома стрілами. Другу — в хвіст першої.

— Якби я тебе не знав, — мовив княжич, — то подумав би, що ти вихваляєшся. Але я тебе знаю, Радгеє, і то не від учора. Бери колісницю і вправляйся, скільки маєш охоти. Бачу, ти привів з собою візничого?

— Це Санджая, — мовив Карна, — син Ґавальгани…

— А, знаю… Знаю… То ти хочеш, аби саме він правив твоєю четвіркою?

— Так, княжичу. Я вважаю, що для такого змагу потрібен молодик. А Санджая добре відчуває коней і є мені другом.

— Якої ти хочеш винагороди? — спитав Дурьйодгана у Санджаї. Санджая опустив очі. Карна мовив:

— Мій батько, Адгіратга, наступного року полишає службу…

— Я віддам його місце твоєму Санджаї, - одразу ж підхопив Дурьйодгана, — чи може ти таки підеш по батьковим слідам?

Карна звів брову, але тут-таки усміхнувся:

— Я знаю, княжичу, що це лише дружній жарт. Але, якщо б я і надумав стати колісничним, то не у вашого шановного батька. Я був би сутою у найкращого ратгіна Бгаратаварші і, може, наклав би головою, не встигнувши скласти і двох рядків про подвиги атіратги.

— Ти і колісничним був би найкращим! — улесливо сказав Дурьйодгана, який вже злякався, що зачепив болісну тему, — ну, вправляйся… А ми подивимось.

Старий колісничний підморгнув Санджаї, коли той став на його місце, а до Карни шепнув потиху:

— Побий їх, синку, і ми віднесемо тебе на руках до матусі Радги.

Юнак усміхнувся. Він любив цих людей, серед яких пройшло його дитинство.

— Обов'язково, дядьку Чаті, - відповів так само стиха, — готуйте паланкін для переможця!

— Ге, та нащо нам паланкін? Ми прикотимо переможця просто в колісниці! Карна засміявся і стрибнув у повіз. Чаті подав йому " Віджаю», спис, булаву та повний сагайдак стріл. Санджая вдарив по конях, і колісниця рушила.

Молодий воїн був у своїй стихії. Чудова колісниця, прекрасна зброя… Щоправда, нема ворога попереду, зате є мета. Перемогти сильнішого. Він бо знав, на що здатний Арджуна. Що ж, тим солодшою буде звитяга!

Карна зробив усе, що обіцяв. П'ять стріл потрапило до залізної мішені, а дві — до коров'ячого рогу. Дурьйодгана нетямився від радощів. Він мовив:

— Якщо переможеш, Карно, винагорода буде князівською!

— Хіба я найманець, аби битись за винагороду? — всміхнувся Карна, — але я таки

проситиму, не винагороди, права переможця викликати на двобій будь-кого з

присутніх на змаганнях кшатріїв.

- І цей будь-хто? — прищулився Дурьйодгана.

— Арджуна Каунтея Партга! — сказав Карна, — я ж маю тримати над ним

парасольку. А парасолька зі стріл нічим не гірша за парасольку з шовку.

— Ох, цей гордий Карна, — хихикнув Дугшасана, — він все не може забути, що його

колись порівняли з шудрами.

— Замовкни! — різко урвав брата Дурьйодгана, — друже мій Карно, я не знаю, чи

дадуть тобі на це дозвіл наші шановні старійшини, і тому я таки приготую для

тебе винагороду. Бачиш, як я певен у твоїй звитязі.

- І якою ж буде винагорода? — спитав з усміхом Карна.

— Це має бути несподіванка, — протягнув Дурьйодгана, — приємна несподіванка для

переможця….

Княгиня Прітга Кунтідеві прибула на змагання з невеличким запізненням, бо задовго вибирала численні прикраси. А втім, її сини мали показувати своє вміння наприкінці змагань.

Біля входу до прикрашеного гірляндами намету, де розташувалась знать, княгиню зустрів Відура, молодший брат її небіжчика-чоловіка та князя Дгрітараштри.

Народжений жінкою з нижчої варни, Відура стоїчно переносив своє двозначне становище при гастинапурському дворі. Прітга підозрювала, що дівер крадькома закоханий у неї, знала також, що він ніколи в цьому не зізнається. Відура свого часу дав обітницю безшлюбности, аби не наражати майбутніх дітей на невигоди існування в змішаній варні. Тож красуня-вдова пишалася тим, що мала вплив на родича, який недоліки в походженні заміняв розумом та розважливістю.

Прітга сіла поруч з Відурою, неподалік від сліпого Дгрітараштри та його дружини Ґандгарі. Місце було хоч і почесне, але не вельми зручне: з Ґандгарі княгиня-вдова не ладнала, а сліпий Дгрітараштра весь час вимагав у свого сути, котрий поштиво стояв за спиною у князя, аби той оповідав йому, що діється на арені.

Прітга зітхнула. Бути княгинею виявилося зовсім не так приємно, як їй здавалося в юности. А може їй просто не щастило? Все зіпсувала рання смерть чоловіка. Панду був би справжнім князем, не рівня жалюгідному сліпцеві Дгрітараштрі. І він у всьому слухався її, Кунтідеві. Щоправда, з політичних міркувань, він взяв за себе князівну мадрів, але коханням тут і не пахло. Хоча дурненьке дівча так його любило, що зійшло по власній волі на погребове вогнище, але Панду завжди ставився до неї як до нерозумної юнки. А вона, Прітга, залишилась. Виховувати трьох