Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці - Ален Роб-Грійє

Бланш зробила ще одне несподіване відкриття: його досить невиразні сірі очі часом починали блимати, мов габаритні вогні автомобіля, що збирається робити поворот. Розтривожили її до краю й інші властивості чоловіка.

Зрештою пані Бланш упевнилася в ще неймовірніших, справді сатанинських відхиленнях: її чоловік ніколи нічого не забував! У його дивовижній пам'яті відкладалися найнезначніші побутові події, він був здатен подумки виконувати з надзвичайною швидкістю арифметичні дії, коли в кінці місяця вони разом робили господарські підрахунки. Це навело Бланш на підступні наміри. Вона захотіла більше довідатись про дивні здатності свого чоловіка й виробила справді макіавелічний план…

Коли я дійшов до цього місця, діти вже давно сиділи над порожніми тарілками. Та я й сам аж совався на місці, так мені кортіло піти з цього кафе й дізнатися нарешті, що ми робитимемо далі. Тому я поспішив закінчити свою розповідь:

— На жаль, саме тоді розпочався сімнадцятий хрестовий похід і нашого робота було мобілізовано до колоніальної піхоти, в третій кірасирський полк. Він сів на корабель у марсельському порту і вирушив на Близький Схід воювати проти палестинців.

Оскільки всі лицарі носили обладунки з нержавіючої сталі, ніхто не помітив фізичних особливостей нашого робота. І він так більше й не повернувся до своєї любої Франції, безглуздо загинувши одного літнього вечора, так що навіть смерті його ніхто не помітив. А трапилося це під мурами Єрусалима, коли отруєна стріла підступного сарацина пробила його панцир і викликала в електронному мозку коротке замикання.

Марі скривилася.

— Кінець якийсь недолугий, — сказала вона. — В тебе було кілька вдалих думок, та ти не зміг їх розвинути. Але найприкріше те, що не зумів зробити героїв живими й привабливими. Коли в кінці герой гине, слухачів це аж ніяк не розчулює.

— Наш робот уже ніколи не пригорне свою кохану Бланш, а тебе це так і не розчулило? — пожартував я.

Нарешті я домігся того, що на обличчі моєї вимогливої вчительки з'явилася гарна весела усмішка. Марі відповіла мені іронічним тоном:

— Було вельми приємно слухати вас, мій любий друже, коли ви нам розповідали про той бал, на якому наші герої заприязнилися. Й коли ми з Жаном закінчили їсти, то пошкодували, що обставини змусили вас скоротити розповідь: ми це одразу відчули. — По паузі вона додала вже іншим тоном: — Згодом я вивчуся на героїню роману. Це гарна робота, до того ж дає змогу жити в минулому історичному часі. Тобі не подобається?

— Я ще не наївся, — втрутився в розмову її брат. — Хочу ще й піццу.

Можливо то був жарт, бо обоє засміялися, та я нічого не зрозумів. Мабуть, якийсь родинний дотеп. Потім надовго запала тиша, що здавалася мені діркою в часі чи пробілом між двома розділами. Я дійшов висновку, що зараз щось має статися. Я чекав.

Було схоже, що мої юні супутники теж чогось очікують. Марі взяла виделку та ножа й намагалася поставити їх сторч, зімкнувши верхніми кінцями; потім поклала на стіл хрест-навхрест. Марі, як усі діти і як усі поети, розважалась іграми з сенсом і нонсенсом. Закінчивши, сама собі всміхнулась, а Жан тим часом допив лимонад зі своєї склянки. Обоє мовчали. Чого вони чекають?

Саме хлопчик порушив тишу:

— Ні, — сказав він. — Не бійтеся. Я заговорив про піццу, щоб подратувати вас. Та й тут уже кілька місяців подають тільки бутерброди. Ви подумали, чого ми сидимо, правда ж? Просто нам ще зарано було рушати. Та тепер саме час, і ми зараз підемо.

Як і його сестра, хлопчик говорив, ніби дорослий. Крім усього, звертався до мене на «ви». Він ще жодного разу не говорив так довго. Але тепер я зрозумів, чому він так уперто відмовчувався.

Справді, у нього саме ламався голос; і він боявся, що мене розсмішать оті несподівані інтонаційні злами, що раптово трапляються посеред речення. Це, мабуть, було й причиною отого їхнього сміху: в слові «піцца» могли бути звуки, надто складні для його ламкого голосу.

Нарешті Марі розкрила нашу подальшу програму: вона тепер мусить повернутися додому (до якого дому?), щоб готувати домашнє завдання (завдання з вигадок?), а її брат тим часом відведе мене на таємну нараду, де я дістану точні вказівки. Але я не повинен знати, де вона відбуватиметься. Для цього мені доведеться вдавати сліпого, надівши темні окуляри з непрозорими скельцями.

Всі оті застережні заходи й таємничість, якими була оточена діяльність підпільної організації, ставали дедалі химернішими. Та я був певний, що в цьому є чимала частка гри, і вже вирішив триматися до кінця. Легко здогадатися, чому саме.

Тому я вдав, ніби сприймаю як цілком закономірну майже дивовижну появу предметів, необхідних для мого перетворення на сліпого — окулярів, про які мене вже попереджено, а також білого ціпка. Жан спокійно взяв ціпок у кутку кафе, недалеко від нашого столика.

Діти, напевне, обрали саме цей не такий-то й зручний столик у не досить освітленому кінці залу через те, що ціпок виявився поряд. Але хто приніс його сюди? Жан, Марі чи ота «студентка» в червоній куртці?

Вона, вірогідно, стежила за мною від самого складу з двома манекенами, де Джін мене завербувала. Студентка могла принести й ціпок та окуляри. Вона прийшла сюди відразу після мене. Тоді ж і могла залишити тут, у кутку, ці речі, а вже потім сісти за столик неподалік від мене.

Та мене дивувало, що я не помітив цих маніпуляцій. Я побачив ту дівчину, коли вона вже сиділа й спокійнісінько собі читала підручник з анатомії. Але в ту мить я витав у хмарах на крилах кохання, це й послабило мою спостережливість.

Інше питання бентежило мене ще більше. Адже саме я захотів випити кави й увійшов сюди, а ота вдавана студентка з'явилася вже після мене.