Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці - Ален Роб-Грійє

— Чому ти сказала, що я росіянин? Втім, росіяни не більші любителі пива, ніж французи чи німці…

— Ти росіянин, бо тебе звуть Борис. І ти п'єш пиво, як усі росіяни, Борисе Лекеровичу!

Раптово змінивши й тон, і тему розмови, вона схилилася до мене й довірчо сказала на вухо:

— Ти придивився до кельнера? Це ж він на фотографії у формі моряка… на тій фотографії, що в жалобній рамці.

— Він справді помер?

— Звичайно. Він загинув у морі. Та його привид з'являється сюди, до цього кафе, де він колись працював. Саме тому ніколи ні з ким не розмовляє.

— А, он воно що, — відгукнувся я. — Тепер зрозуміло.

Кельнер нараз виник перед нами з тацею. Він виявився не таким-то й схожим на того моряка. Марі світським тоном сказала йому:

— Дуже вам удячна. Моя мати завтра прийде й розрахується.

Поки ми їли, я запитав у Марі, як же цей кельнер, коли був ще живий, міг тут працювати, адже він служив у флоті. Та це запитання не збентежило її.

— Звичайно ж, у флоті. Але під час відпусток приходив до своєї коханої, яка працювала тут. І разом з нею — адже він кохав її — подавав відвідувачам напої: чарку білого вина чи чашку кави з вершками. Заради кохання людина йде на все.

— А що сталося з його коханою?

— Коли вона почула про трагічну загибель коханого, то наклала на себе і руки — наїлася піцци фабричної випічки.

Потім Марі почала розпитувати мене про життя в Москві, адже вона щойно приписала мені російське походження. Я відповів, що Марі й сама мала б це знати, оскільки вона моя дочка. Та дівчинка на ходу вигадала нову історію:

— Зовсім ні. Ми жили не з тобою. Мене й Жана викрали цигани, давно, і коли ми ще були немовлятами. Ми жили в кибитках, мандрували по Європі й Азії, жебрали, співали й танцювали на вулицях і майданах, виступали в цирках. Вітчим і мачуха навіть примушували нас красти гроші чи різні речі в крамницях. Якщо ми їх не слухалися, вони нас жорстоко карали: Жанові доводилося спати на цирковій трапеції, а мені — в клітці тигра. Добре, що тигри траплялися добрі, та одному з них увесь час снилися кошмари і він цілими ночами гарчав уві сні, а я з переляку прокидалася й тремтіла. І так до ранку, ніколи не могла виспатися досхочу… А ти ввесь цей час подорожував світами, розшукуючи нас. Щовечора ходив до котрогось цирку, пробирався за лаштунки й заводив розмови з усіма дітьми, що тобі зустрічалися. Та, мабуть, над усе тебе і цікавили акробатки… І оце аж сьогодні ти нас знайшов.

Марі говорила швидко, ніби хотіла сама себе переконати. Раптом її збудженість минула. Вона на мить принишкла, ніби замріялася, потім сумно мовила:

— До того ж, ми не певні, що сьогодні справді зустрілися. Можливо, це не ми, та й ти — не ти…

Вирішивши, мабуть, що й так набалакала багато нісенітниць, Марі заявила, що тепер моя черга розповідати.

Оскільки я їв швидше, ніж діти, то вже давно впорався з вечерею. Досі Марі говорила, але тепер повільно й зосереджено пережовувала кожен шматок. Я запитав, яку історію їй розповісти. Вона захотіла, — навіть почала категорично вимагати — «науково-фантастичну історію кохання». Тоді я розпочав:

— Отже, якось робот зустрічає молоду панну…

Та моя слухачка відразу перебила розповідь:

— Ти не вмієш розповідати. Справжня розповідь має бути обов'язково в минулому часі.

Вона, звичайно, мала рацію, я сказав:

— Згода. Отож, робот зустрів якось…

— Та ні, не в такому минулому часі. По-французькому в оповіді слід уживати минулий історичний час[2]. Інакше, ніхто не здогадається, що ти розповідаєш історію.

Я на мить замислився, бо не звик розмовляти писемною мовою. Нарешті почав:

— Був собі якось дуже давно, в чудовому французькому королівстві дуже розумний, хоч і цілком металевий, робот. На балу в королівському палаці він якось зустрів прегарну шляхетну панну. Він запросив її до танцю, залицявся до неї. Вона почервоніла. Він вибачився. Потім вони знову танцювали. Його рухи здалися панні якимись механічними, але він зачарував її своїм вишуканим поводженням. Наступного дня вони побрались, одержали безліч розкішних подарунків і вирушили у весільну подорож… Ну що, так годиться?

— Не блискуче, але може бути. У всякому разі, форми минулого часу правильні.

— Отже, далі… Молоду звали Бланш, і це дуже їй пасувало, бо вона була чорнява. Була трохи наївна й не помітила кібернетичної природи свого чоловіка. Проте, вона таки завважила, що він завжди робить одні й ті самі рухи, промовляє одні й ті самі слова. «Ти ба, — думала вона. — Мій чоловік напрочуд послідовний і в діях, і в словах».

Та одного ранку, прокинувшись дочасно, вона побачила, як він у ванній кімнаті змащує свої тазостегнові суглоби з допомогою маслянки від швацької машинки. А що дружина була добре вихована, то нічого йому не сказала. Одначе від того дня сумніви почали точити їй серце.

Вона пригадала деякі обставини, яким доти не надавала значення: нічне рипіння, причому рипіли не пружини ліжка, а щось інше, і саме тоді, коли він пригортав її в темряві