Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці - Ален Роб-Грійє

— Ви забагато балакаєте. — Й знову втупилася в книгу, та за півхвилини, не підводячи очей, кинула кілька слів, ніби сама до себе, так, мовби розбирала якесь складне речення в книзі: — Потрібна вам вулиця — третя праворуч, коли йти проспектом.

Справді, мій ангел-охоронець не помилився: якщо й далі тут сидіти, я спізнюся.

— Дуже дякую, — сказав я і, щоб підкреслити свою незалежність, уклонився дівчині з надмірною вишуканістю. Тоді підвівся, пішов до бару, сплатив за каву й скляними дверима вийшов на вулицю.

Переступивши поріг, я озирнувся на великий яскраво освітлений зал кафе, де не було нікого, крім дівчини в червоній куртці. Вона вже не читала. Згорнута книга лежала на столі, а дівчина без жодної ніяковості стежила за мною незрушним поглядом.

Попри бажання зробити все навпаки, аби довести свою самостійність, я подався вздовж розлогого проспекту в натовпі чоловіків і жінок, що поверталися з роботи. Вони вже не здавались мені безтурботними й доброзичливими. Тепер я був певен, що всі стежать за мною. На третьому перехресті звернув праворуч.

Безлюдний провулок був освітлений лише мерехтливим жовтавим світлом кількох старовинних ліхтарів, його, здавалося, покинули навіть мешканці, бо в низьких облуплених будинках навіть вікна не світились. До того ж, обабіч видніло багато якихось гаражів і майстерень. Нерівне полотно було вимощене старовинною побитою бруківкою. Я не знав, чи варто мені йти далі цією вузькою й довгою вуличкою, яка, напевне, закінчиться глухим кутом. Незважаючи на півтемряву я вже ніби бачив попереду мур, що перегороджував цю вуличку. Але ж на самому початку я прочитав синю табличку, яка свідчила, що це не глухий кут, а таки наскрізна вулиця імені Верценгеторіга Третього. Я не знав, що в історії Франції існувало аж три Верценгеторіги, навіть один…

Хоча проїзд міг бути в самому кінці вулички, ліворуч або праворуч, але повна відсутність автомашин все ж бентежила. Чи я, бува, не заблукав? Я ж бо збирався йти наступною вулицею, більш мені знайомою, знаючи, що нею дуже просто дійти до вокзалу. Це порада тієї студентки завела мене на манівець.

Часу лишалось обмаль. Я мав бути на Північному вокзалі менш як за п'ять хвилин. Цей провулок дозволяв заощадити час. Принаймні, тут я міг іти швидко: мені не заважала жодна машина, жоден перехожий, та й перехресть не було.

Легковажно вирішивши ризикнути, я обережно рушив бруківкою, де вона рівна й чиста, бо тротуару тут не було. Крокував дедалі швидше, й мені здавалося, ніби я лечу, як ото буває уві сні.

Мені ще був не відомий сенс мого завдання: воно полягало лише в тому, щоб виявити описаного мені пасажира, що приїздив до Парижа амстердамським потягом о дев'ятнадцятій дванадцять. Потім я мав простежити за прибульцем аж до готелю. Наразі все. Сподівався скоро дізнатися про решту завдання.

Я ще не пройшов і половини цієї безкінечної вулички, як зненацька метрів і за десять попереду з'явився хлопчик. Він вибіг з найбільшого будинку праворуч і чимдуж побіг через вулицю. Та на всій швидкості перечепивсь об кругляк, що випинався з бруківки, і без жодного звуку впав у темну калюжу. Хлопчик і нерухомо лежав долілиць з випростаними вперед руками.

Кілька широких швидких кроків — і я спинився біля маленького нерухомого тіла, обережно перевернув його. Це був хлопчик років десяти: у дуже дивному, мов з минулого століття, одязі: коротких штанцях, стягнених під колінами стрічкою, досить короткій просторій блузі і широкому шкіряному пасу.

В нього були розплющені очі, але зіниці нерухомі, рот розтулений, а губи: трохи тремтіли. Але руки, ноги й шия здавалися неживими, мов у ганчір'яної ляльки.

На щастя, він упав не в калюжу брудної води, а поряд. Коли я придивився зблизька, рідина в ній виявилася в'язкою й не чорного кольору, а рудого, майже червоного. Раптом мене взяла безпричинна тривога. Невже збентежила ота дивна калюжа? Чи, може, щось інше?

Я глянув на годинник. Дев'ять хвилин на восьму. Тепер уже було марно поспішати до прибуття потягу з Амстердама. Отже, тій пригоді, що почалася вранці, настав кінець. Не міг же я покинути напризволяще цього пораненого хлопчика, навіть заради кохання до Джін… Нічого не вдієш! Однаково вже пропустив амстердамський потяг. Праворуч я побачив широко розчахнуті двері. Хлопчик, поза всяким сумнівом, вибіг саме звідти. Проте, в тому будинку не видно було жодного світла — ні на першому поверсі, ні на другому. Я взяв хлопчика на руки. Він виявився дуже худий і легенький, мов пташка.

Під непевним світлом ліхтаря я краще його роздивився: начебто жодних ушкоджень, обличчя спокійне й гарне, але надміру бліде. Мабуть, ударився головою об брук і знепритомнів. Хоча падав він уперед, з розпростертими руками, і вдаритись головою об брук не міг.

Зі своєю тендітною ношею на руках я переступив поріг будинку і обережно пішов довгим коридором. Навколо панували темрява й тиша.

В коридорі не було ні дверей, ні поворотів, а кінчався він дерев'яними сходами. Мені здалось, ніби десь на горішньому поверсі світиться.

Щоб не перечепитись на сходах і не вдарити об щось непритомного хлоп'яка, я підіймався повільно.

На другому поверсі було двоє дверей — одні зачинені, а другі хтось прочинив. Саме звідти сіялось оте тьмяне світло. Штовхнувши коліном двері, я опинивсь у просторій кімнаті з двома вікнами на вулицю.

Кімната не була освітлена — світло падало з вуличних ліхтарів крізь вікна і без завісок; цього вистачало, аби розгледіти меблі, — стіл з білого дерева, три чи чотири розпаровані стільці з продавленими сидіннями, металеве ліжко та багато різних скринь і скриньок.

На ліжку я побачив тільки матрац без простирадла й ковдри. Хоч ця: постіль видавалася малопридатною для хворого, я якомога обережніше поклав на неї хлопчика. Він і досі не опритомнів, і тільки ледь помітне дихання свідчило про те, що він живий. Пульс майже не відчувався. Тільки широко розплющені очі блищали