Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Той напис на потрісканій диктовій стіні туалету на задвірках злиденного слобідського будинку певний час насправді існував, я це кажу в ясному розумі, при твердій пам'яті. Отже, буває, що й туалет концентрує в собі правду епохи. Іван Івак тоді відразу зацікавився особистістю того, хто насмілився зробити той напис на стіні нужника в повоєнні роки. Ще в сорокові, не в п'ятдесяті. І як таке можна було писати? І як можна було так ризикувати самому, так підставляти інших?
Напевне, то писала не господиня дому, Людмила Уласівна, вдова учителя рідної мови Михайла Михайловича, якого у війну забрали німці, бо хтось доніс у гестапо, що старий був членом ВКП(б). До жінки заходили люди, стару не забували, як ото й Іван зайшов, ідучи від матері. А вона ж іще дала Іванові свічку, щоби він «сходив охайненько». А його, коли він побачив той напис, схопила така судома страху, що він не зміг зробити того, за чим туди пішов. Він уже тоді служив в спеціальних військах Народного комісаріату внутрішніх справ і мав негайно просигналізувати про антирадянський напис будь-де. Івак цього не зробив, сподіваючись, що ніхто не бачив, як він ішов у нужник зі свічею. Зрідка навідуючись до матері й малого братика Лесика, якого вона народила під час війни, до вдови Михмиха Іван більше не заходив, прискорюючи крок біля її будинку. Іван переступив поріг тої жалюгідної садибки, лише коли прийшов на її похорон. І то вже була інша епоха. Коли написами на стінах відхожих місць вже можна було не перейматися.
Михмих прийшов на сторінки моєї автобіографії незаплановано. Я планував покликати його сюди перегодом. А він завжди вчив нас складати план того, що ми збираємося написати. А також наш Михмих говорив, що, коли ми зберемося написати будь-що, то маємо зважити: яка користь із написаного для майбутнього. Щоби хтось, прочитавши написане нами, сказав нам спасибі. Із психоаналітичними теоріями писати, щоб полегшити душу, радянський учитель, певне, ознайомлений не був.
Ви бачите, від лекцій столичного професора Вищих літературних курсів і від настанов керівника літературної студії я йду назад, до того, чому навчав шкільний учитель іще до війни.
Тепер моєму синові під п'ятдесят, а мені вже було сімдесят. Онукові Павлу зараз більше, ніж було мені, коли я мав свою першу жінку. Це сталося зі мною дуже рано, бо була війна. А втім, річ не у війні. Павло також став мужчиною дуже рано. Я про це вже писав і не буду більше. Більше може розповісти лише сам Павло, якщо відчує, що помре, як не розповість. Або як я: НЕ помре, як не розповість. Але свого досвіду я своєму онукові не бажаю.
Оскільки я вже згадав про свою першу жінку, яку і жінкою назвати складно, така вона була юна, то найлогічніше було б з неї й почати історію життя Івана Івака. Тим паче, що в руках Марії Каламатної не один, а ціла зв'язка ключів від багатьох важливих приміщень незграбної та страшної будівлі його долі. Неповнолітній Іван Івак крутив дорослу любов із так само неповнолітньою Машею Каламатною в окупованому Києві. Як тоді казали прості громадяни, «за німців». А мовою газети «Правда» це називалося «на тимчасово окупованій німецько-фашистськими загарбниками території». Із самого роману Вані Івака й Маші Каламатної можна було б сьогодні зробити добротний роман. То не була б історія кохання. То була би розповідь про хаос війни і на вулицях, і в домівках, і в головах, і в душах. Багато років потому старший брат Ілля, учасник бойових дій, скаже за чаркою: найрозкішніший шик із жінкою — на війні. Іван в окупованому Києві сповна пережив ту правду, яку озвучив Ілля Івак. Але цілеспрямовано писати роман про роман неповнолітніх дітей війни я не буду, бо чорторий тих спогадів затягне кудись не туди й не дозволить написати історію життя Івана Івака. А від мене чекають саме цього.
Отже, до Марії я ще повернуся. А поки кілька слів про ті картини початку життя Івана Івака, які спливають у пам'яті то яскравіше, що далі вони. І, аби було зрозуміло, про що мова, просто анкетні дані Івана Івака.
Він народився другим сином у родині Захара та Галини Іваків, хоча Іваном, зазвичай, називають старшого сина. Народився на слобідці в яру, від якої сьогодні не лишилося жодного будинку. Слобідки рідко мають будинки бодай якоїсь архітектурної цінності. Та була особливо убога. Біля будиночків не було садочків, як неподалік на Татарці, де з-за кожного паркану в сезон визирали буйні кущі троянд. Не було жодного кам'яного будинку. І навіть дерев'яних не було. Стінами будівель служили якісь уламки невідомо чого, перекривлені вікна не відчинялися. Щоправда, коли Іван ішов тим яром, то завжди відзначав, що в більшості будинків висіли охайні тюлеві фіраночки. То не був спосіб оберегти свою бодай якусь приватність. Для того краще було б почепити не кокетливий тюль, а матерію без дірочок. Ті слобідські фіранки були недоречні… як глибокі декольте на сукнях старих жінок! — колись редактор викинув цю метафору з однієї з моїх давніх повістей, то ж тулю її тут.
Все лихо і вся радість Івана Івака пов'язані із цим містом. Бо скільки себе пам'ятає, тікав з яру, іноді з іншими хлопцями, іноді сам, і до самозабуття лазив вулицями міста вгорі. Чи не від п'яти років полюбляв зупинятися перед гарними кам'яними будинками, мріяти про те, що колись житиме в котромусь із них. Найбільше полюбляв вулицю Овруцьку. Найчастіше мріяв оселитися в одноповерховому будиночку з голівкою жінки в короні й намисті над вхідними дверима і трояндочками над вікнами.
Чи не найяскравіший спогад раннього дитинства: малий хлопець зумів зазирнути в дірку в глухому паркані навколо парку просто над їхнім яром і побачив неймовірно гарний особняк. До війни там жив один нарком, якого потім забрали. Іван пригадував розмови про це в яру: жив, як пан, то й отримав те, що заслужив. А в повоєнному Києві в тому маєтку була
