Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

з моєї бібліотеки взяти з собою на пам'ять, я попросив його вибрати, яку він захоче. І він розповів мені, як батьки Лілі проводили «слідчий експеримент»: змусили дітей лягти так само, як у той момент, як їх заскочили. Адже діти розповідали, що в них нічого такого не було, вони тільки лежали й цілувалися. То ж батьки дівчини продемонстрували Валерієві та Марині: в такій позиції «тільки цілуватися» не можливо. Справді то була родина якихось монстрів.

— Вони й роздягтися нас змусили. Як тоді... — у Павла тремтіли губи й руки. Хлопець чи не вперше в житті вирішив щиро поговорити з дідусем, вперше й востаннє. — Спасибі, діду, що захищав нас!

— У мене у твоєму віці теж був роман із дівчиною моїх літ. В окупованому Києві. За німців.

— Правда? — жваво спитав Павло. — То розкажи!

— Я певен, ми ще побачимося, синку, і я тобі розповім усе це. Я неодмінно розповім тобі про це. Навіть, якщо ми більше не побачимось.

Це було минулої зими. Чи позаминулої. А цієї весни «Лільчина маманя» вчинила самогубство.

— А в який спосіб вона вкоротила собі віку?

— Тату, вона повісилась! У неї дико спотворилося обличчя! Вивалився синій язик! Вилізли очі! — подруга Ірини була сусідкою Лільчиних батьків, і саме до неї побігла перелякана Ліля, коли вночі побачила матір, повішену у ванні. А не до батька, хоча батько був удома.

Ірочка з подробицями переповідала мені все те, про що довідалася від своєї подруги, яка щойно стала учасницею тих подій. А в мене почався черговий напад моєї хронічної пневмонії, з якою я живу вже чи не п'ятдесят років. Спершу я зайшовся від страшного кашлю, а потім із синім обличчям завмер, не в змозі дихати. Притулившись до стіни, я стояв у піжамі, не в силі витерти піт з чола. Ірочка завжди допомагала мені, коли зі мною таке траплялося, а цього разу вона не помічала, як мені зле, і все говорила, говорила про страшні деталі самогубства Лільчиної матері.

Я зліг на кілька днів і не ходив до видавництва, лежав удома і кликав смерть, знаючи, що вона не прийде.

Моя дружина Люба померла за часів перебудови від жіночої хвороби, і вона казала мені:

— Іване! Немає нічого страшніше, ніж біль унизу живота. Де завгодно, тільки не там. Найбільше пекло там, де колись жила насолода. Може, то й правда страшний гріх?

— Який гріх, Любо? Ти кохала мене лише у шлюбі.

А моя мати померла по двох місяцях до Люби від пухлини головного мозку, і вона мені казала:

— Іване! Немає нічого страшнішого, ніж коли болить голова! Що завгодно, тільки не голова, головна частина людини! Там же ж мислі! — Моя мати не була великим мислителем, але ті її слова, як і слова дружини, сидітимуть у мені, поки я живий.

А сам я собі кажу: Іване: немає нічого страшніше, ніж коли не можеш дихати, але чомусь не вмираєш. Найстрашніше, це коли хочеш померти, але живеш. Це те, що відбувається зі мною вже давно. Мало не від смерті Люби.

А зараз напад моєї недуги минувся, і я знову почав ходити до видавництва. Ірочка просила вибачення, що мимоволі спровокувала мій напад. Я відповів, що не серджуся на неї. Сердився лише тоді, коли вони всі накинулися на Павла. Ірочка відповіла, що тепер і сама люта на себе. Адже то вона запропонувала, щоби з хлопцями на заняття ходила ще й Ліля. Так хотіла зменшити платню за заняття! Але ж хто знав, що все вийде аж так? Що вже було проклинати «Лільчину маманю», хоча небіжчиця добре попила кров їм усім. Хоч би якою вона була, але так страшно закінчила. Її ховали в закритій труні. Іра була на похороні. Бачила Лілю. Бідолашна дитина. Ось що буває, якщо переступиш заборони самої природи, сказала дочка після того похорону.

Наскільки я знаю, Валерієві про це Ірина не написала. І коли він телефонував, не розповідала йому. Та й навіщо? У них без того багато проблем на чужій землі.

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

Валерій похлинувся вином і зайшовся кашлем. Так, він не знав про самогубство «Лільчиної мамані». Емігрувавши, він приїздив до рідного міста лише один раз. На похорон батька. Приїздив сам, без Марини, без Павла. А кілька років тому Михась приїздив до них і гостював десь місяць. Павло вже тоді з батьками не жив, але приїздив, щоби побачитися з кузеном. Ніяких розмов про Лільку не було. Може, хлопці між собою про це говорили, але за спільними трапезами, яких було чимало, та тема не піднімалася. І не тому, що її боялися, а тому, що ту історію вже було покладено в архів.

Але ж яким фантазером виявився Павло! Чого він наговорив дідові про «слідчий експеримент»! Так, вони й правда всі втрьох ходили в сірий дім по вулиці Толстого, ще й довго думали, чи йти їм, чи ні, але телефонні дзвоники від Лільчиної родини були такими настирливими, що вони з Мариною вирішили піти. А ще Лільчині батьки примудрилися довідатися телефони тих установ, де Валерій і Марина працювали перед від’їздом, а також тої школи, де вчився Павло. І дзвонили по всіх тих телефонах, і розповідали про їхню родину щось таке, чого й уявити собі було неможливо.

Павло був правий, коли вже дорослим юнаком сказав батькам, коли вони якось згадували той дикий період свого життя: найбільший жах не в тому, що Лільчині батьки дзвонили й розповідали про Іваків якісь неймовірні речі. Найбільший жах у тому, що їх уважно слухали і на роботі батьків,