Українська література » Сучасна проза » Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Читаємо онлайн Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
знаменита Дача Хрущова. Наприкінці сімдесятих паркан зламали, маєток передали лікарні, і відтоді жінки в замурзаних халатах ходять між тих ярочків і місточків, біля тої клітки, в якій колись були справжні фазани — читачку з бібліотеки моєї покійної дружини викликали їх лікувати. В цій лікарні Ірочка народжувала Михася. Ми з зятем Миколою носили їй передачі, і я розповідав йому, як чотирирічний Іван Івак заворожено дивився на ці будиночки крізь дірку в паркані, а потім вертався в свій убогий яр.

Головним лихом родини Іваків у яру було не злиденне житло. Зрештою, в Людмили Уласівни й Михайла Михайловича також був убогий будиночок. Але в їхньому домі було щось привабливе, хоча й там висіли потворні тюлеві занавісочки. В домі Іваків ніколи не було ні теплих маминих рук, ні лагідного батькового голосу, особливо останнього. Батько якщо не мовчав, то кричав, плутаючи слова, не закінчуючи речень. Ніколи не можна було зрозуміти, чим він був незадоволений. Здається, всім. Мати була так само криклива. Але батьки, які роздратовано били дітей чи не від пелюшок усім, що трапиться під руку, були сильно залякані радянською владою. І сини, які рано навчилися захищатися, використовували й цю специфіку:

— Чого ти, безпартійне одоробло, б’єш піонера? — кричав старший брат Ілля, відбиваючись від батька, стаючи конструктивним прикладом для молодшого.

Спокій у домі настав лише тоді, коли за занавіскою в горошок у кутку єдиної в домі кімнати батьки вели подружнє життя. Тоді звідтіля починали лунати нерозбірливі вигуки задоволення і навіть радості.

— Почалося, — бридливо казав Іван, киваючи вбік фіранки.

— Бодай вони звідтіля й не вилазили, — відповідав Ілля.

Батьки Івана прийшли в це місто невідомо звідки. Скоріш за все, з села, де жила бабуся Явдоха, в якої Іван кілька разів бував улітку. Очевидно, інші їхні родичі померли в голод 33го. Але деталей Іванові ніхто так і не переповів. Батьки щось знали, але мовчали. Не лише тому, що боялися, — підписки про нерозголошення з них ніхто не брав, — а ще й тому, що дуже натужно формулювали думки в словесній формі.

Я знаю, що в житті багатьох моїх співвітчизників бабусі були важливішими, ніж батьки. Певне, за якихось обставин і бабуся Явдоха могла стати чільною постаттю для Івана Івака. Химерні сільські спогади і досі, буває, зринають у його пам'яті й каламутять його душу своєю нечіткістю й незрозумілістю. І відсутністю ключа до них.

Хатка бабусі була хоч і зовсім маленькою, але помітно кращою, ніж дім Іваків на слобідці. Речі лежали у скрині, були полички для мисок. Іван дуже хотів і собі виготовити такі. Бабуся намагалася призвичаїти Івана до роботи на городі, поки вона працювала в колгоспі. Але Іван робив її вкрай кепсько — яка користь із тих городських?

А ще бабуся просила Івана допомогти їй перетрушувати її одяг «на смерть». Дуже побивалася, що ті речі не такі, як їй хотілося. Навіщо вона це робила? Іван не розумів, навіщо надавати таке значення смерті. Я й досі не розумію, чому для спасіння безсмертної душі смертне, а на той момент уже мертве тіло треба одягти саме так, а не інакше.

Розмовляли вони з бабусею мало, і говорила вона загадками. Коли Іван намагався довідатися, з боку батька чи з боку матері баба Явдоха була його бабусею, вона незрозуміло відповіла: «І з боку батька, і з боку матері!» Я й досі не знаю, що вона мала на думці. І досі не знаю, з чийого боку. Бабуся говорила якимись шифрованими реченнями, ключів до яких Іван не мав: «Все мовчатиме, і ліс мовчатиме, і вода мовчатиме, а через п'ятдесят год усе заговорить! І ліс, і вода, і люди!»

За німців у Києві постійно хотілося їсти, і всі кияни враз згадали про своїх сільських родичів, близьких і далеких. І потім ошелешено розповідали, що у селян життя за німців стало помітно кращим, ніж було за наших. Іван одного разу був у бабусі Явдохи за німців. Сподіваюся ще сказати про це кілька слів.

То ж почалася війна з німцями. Захара Івака та його сина Іллю забрали на фронт. Війна швидко підступила до самого Києва, який став прифронтовим містом. Я добре пам'ятаю душевний стан Івана Івака тих днів. Підліток щиро радів сум'яттю війни. Почалося щось таке, що дуже відрізнялося від тупої одноманітності довоєнних років. Це складно було пояснити, але було саме так. До яру не долинав гуркіт війни, від якого здригалося місто на пагорбах. То ж Іван бігав у місто, аби знати те, що відбувається у світі. З гучномовців лунав упевнений голос, що ніколи німецький чобіт не топтатиме священної київської землі. Люди метушилися вулицями в пошуках новин і харчів.

У вересні радянське начальство втекло геть із усім манаттям, кинувши киян напризволяще. Німці увійшли до Києва. То навіщо було так гучно брехати про німецькі чоботи і святу київську землю? Краще би допомогли людям виїхати. І Іван із задоволенням копав відбиту від якоїсь статуетки лису голову вождя світового пролетаріату, яка чомусь не розбивалася, стрибаючи вгору бульваром Шевченка. Несподівано хтось відбив його «опуку». Так Іван познайомився з Машею Каламатною.

Як Маша опинилася в окупованому місті сама, без батьків? А втекла з потягу, в якому їхала з батьками на Схід! У потязі дуже смерділо, їй зробилося зле! То був час, коли діти батьків і батьки дітей губили часто, іноді назавжди. Їх із Машею єднало ще й те, що вони обоє почувалися без своїх «предків» краще, ніж із ними. Щоразу Марія по-іншому розповідала свої пригоди на шляху додому крізь лінію фронту по дорогах війни, а Іван не переймався правдою. Єдине, що було правдою, бо в цьому Іван брав участь особисто, це те, що дівчина шукала мужчину, а краще хлопця, який допоміг би виламати замки від кімнат в її помешканні. Але для цього потрібні інструменти. В Іванового батька такі були, і він їх не забрав з

Відгуки про книгу Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: