Смутна доба - Микола Смоленчук

Жолкевський зрештою взяв себе в руки, навіть попробував грати перед старшиною. Сказав, що привіз їм королівське прощення, від імені короля обіцяв підняти число реєстровців до чотирьох тисяч, платити їм по червінцю та кожухові на рік.

— Чи не замалий реєстр, пане воєводо? Лише на Січі п'ятнадцять тисяч, султан і кримський хан рахуються з їхньою силою. Його королівська моць обіцяв значно збільшити реєстр!

— І православну церкву просимо поважати! — додав Томило, людина твердої принципової вдачі.

Жолкевський ледве стримував себе, навіть видом показував, що ставиться до співрозмовників зверхньо, а їхні докори сприймав як образу.

— Ходить поголос, що гетьман збирається в новий похід? То з відому його королівської моці? — запитав воєвода, але відповіді не одержав.

Руку Жолкевський не подав навіть гетьману.

Увечері Лешка збирала чоловіка в новий похід — їхав з гетьманом на Трехтемирів, а звідти в степи. Хтозна на який час?!

Дорога йшла лівим берегом Тясмина біля самої води, чистої, як з криниці, Левко навіть з коня бачив, як гуляла поміж водорослями на дні риба — метала ікру.

— Ого, яка сомина! — вигукнув Ілляш, показуючи на викрут річки.

— Скажеш! Сом носа з нори не покаже!..

Якийсь час козаки стояли на місці, не залишаючи коней — спостерігали за діловим життям річки, найпаче на обмілинах.

Неподалік Суботова дорога лізла на підвищення — звідси до самого виднокола милували око м'які ландшафти річкової заплави, де-де порослої деревами, переважно вербами. Південний небокрай нерівно темнів, там починався Чорний ліс, про який хлопці стільки чули.

Левко та його друзі, що супроводжували в поїздці, угледіли внизу під горою укріплений хутір чигиринського підстарости Хмельницького і пустили коней чвалом.

Притишили біг біля самих воріт.

— Днями Сагайдачний вирушив у степ.

— Ми теж. Чи, може, передумали? — занепокоївся Ілляш.

— Скажеш! — знову буркнув Покрова.

Левко всю дорогу до розмови не втручався. Гнав коня першим і помітно нервував. Підстави на те були. Ще в Чубівці дізнався, що однорукий вперто розшукує Долю і уже вийшов на її сліди. Бачили його людей у Суботові, на Подолі теж.

Гнів аж розпирав козака — Логвин дістане своє, пекельна душа!

Доля як ухопилася за спинку лави, що біля бокової стіни, так і стояла, наче оклякла. Він теж завмер коло порога, наче пізнавав дівчину. Тоді рвучко кинувся до неї. Здалось, що вона падала, а підхопити її не осмілювався.

— Господи, Левко! Нарешті!..

— Долечко, рідна моя!..

Їх чекали ще ранньої весни, як долетіло на покордоння, що помер князь Острозький. Перебування Долі в Суботові не лишало нікого байдужим. Її шанували не лише господарі хутора, стала вона своєю для двірської челяді підстарости, особливо відтоді, як побільшало між відвідувачів хутора підозрілих людей, котрі приставали з розпитами про чорняву дівчину з Черкас.

— Немає у нас ніякої дівчини, — відповідали всім. — Паничеві учительку виписали з Кракова, статечну жінку, у якої дочка на виданні.

Богданова вигадка прижилась, її повторювали кожному, навіть коли той був із людей Хмельницького. А як приїхав за чимось до підстарости однорукий Логвин, вітчим дівчини, дворові і господарі наче виступали у якомусь лицедійстві, відповідаючи на його обережні розпити, а Долю вивезли вгору по Тясмину мало не під Чорний ліс.

Та не допомогло, бо кілька днів тому знову приїхав вивідач однорукого і зіткнувся з дівчиною на подвір'ї, коли ховатись було уже пізно. Вивідач одразу й зник, те ще більше віщувало біду. Підстароста заспокоював Долю, та де там — дівчина місця не знаходила від тривожних передчуттів.

— Ви просто не знаєте мого вітчима, пане Михайле. То дволика і дуже винахідлива людина...

Всі чекали приїзду козаків, жили передчуттям якоїсь небезпеки. Тому ж зраділи появі. Левко виявився справді козаком, вірним на слово і рішучим на вдачу. Кожен прагнув виявити до нього свою повагу, чимсь йому догодити. А Покрова закохав у себе усіх хутірських дівчат.

Михайло Хмельницький засмутився від'їздом Долі. Добрий і великодушний, він шкодував за дівчиною, яка у його домі стала своєю людиною. Правда, Богдана вона уже підготувала до школи, Хмельницький планував на осінь віддати його якщо не до Києва, то в колегіум.

Найбільшою травмою став приїзд козаків для