Смутна доба - Микола Смоленчук

— Звертаймо! — погодився з його доказами Сагайдачний.

Тарануха повернув коня між скелясті береги Інгулу. У козака таки тьохнуло серце. Літ двадцять тому, коли був, як Левко, їздив цими місцями. Кобзар Чайка співав тоді на цій поляні, а дядько Юхно лежав на байбаракові коло того валуна[214].

Поцікавився, де колишній господар зимівника, забув його прізвище. Виявляється, літ п'ять тому помер, таки від яничарського ятагана[215].

— А я його зять. З колишніх уходників.

Тимко невесело усміхнувся:

— Так-то, брате. Зайняв моє місце.

Співрозмовник його не зрозумів, а Тарануха не знайшов за потрібне розказувати, що небіжчик пропонував йому колись одружитись на доньці-красуні, дикій степовій сарні. Вона тоді сідла не покидала, а сьогодні, мабуть, на коня не вилізе!..

На зимівнику хтось переховувався, Тарануха помітив це по надто наполоханій поведінці господаря. Охота їм чинити інтриги, адже поруч, на інгульському перевалі, стоїть ціле військо! Видно, і цей лишається з татарами!..

Тарануха швидко зговорився, пастухи погнали із зимівника на перевал цілу отару. Спитав у них про Блищика, з яким колись тут познайомився. Ніхто навіть не пам'ятав такого. Помандрував, видно, в свою Білу Русь і кінці у воду!..

Томило розрахувався за овець і теж подався до козацького стану, а Тимко ще довго лишався на зимівнику, згадував свою далеку молодість. Пообідав з пастухами, на інгульську переправу повернувся аж під вечір.

Гетьман послав у степ чату козаків — уловити татарина. Повернулися вони з порожніми руками.

Гетьман був незадоволений.

— Вас до молодиць, а не на татарські лови. Мабуть, одсипалися десь у травах?

Тарануха змушений був втрутитись.

— Господар зимівника теж говорив, що степ опустів, бусурмени кудись подівались. У спокійний час бродячі татарські улуси підходять до самого зимівника, а зараз тільки звір по степу гуляв!

Гетьман відпустив козаків, котрі ходили на вивідки.

— Так і має бути, що нікого нема. Принишк степ — скоро піде орда...

Уночі в таборі трапилась пригода — двоє козаків таки побували в зимівнику і дістали сивухи. Напились, ще й вівцю викрали. Шурпи[216] попоїсти вони не встигли — п'яниць зв'язали і покинули коло старшинського намету. Вранці на колі їх висікли так, що один втратив притомність.

— Одійде, а якщо ні — туди йому і дорога. Лишіть їм коні та саламахи днів на два, і хай собі котять під три вітри!

З остороги гетьман вирішив пустити вперед обоз, військо тепер просувалось, мов у рухомій фортеці. Водночас було воно і досить маневреним — піших у похід гетьман цього разу не брав. Пустили дозори і військо рушило, помітно стало, як побільшало в ньому порядку.

Досягнувши Великого Лугу, де чекали їх запорожці, бойові колони Сагайдачного повернули в татарські степи.

У Чубівці, на подвір'ї, де журавлине гніздо на усохлому дереві, свято — старий Розтопча справляв приймаку весілля. Пісні і танці, аж у монастирі відголоски йшли, троїсті музики підняли на ноги усе село.

Обрядові торжества відбули швидко. Прискакали до сусіднього села, ще коли вони їхали в Чубівку, троє козаків і чорнява дівчина в чоловічому одязі, тільки шапку скинула, щоб вивільнити косу. Навіть коней тримали поблизу — прив'язали до церковної огорожі.

Священика привели майже силоміць, один із козаків навіть у церкві зважився оголити шаблю.

— Господи, яке святотатство!

— А молоді гарненькі, особливо вона!..

Люди, що збіглись на оказію, швидко заспокоїлись: весілля ж бо, святе діло!

Не лишився в накладі і наполоханий батюшка — Левко всунув йому цілий капшук