Улюбленець слави - Джойс Кері

дивився Стріндбергову п'єсу, перебуваючи під впливом свого релігійного настрою, а я — у стані розкаяння та почуття провини перед Томом. Та все одно я вважаю цю п'єсу декадентською. (Іншими словами, хочу сказати: не мине й сотні років, як історики, я переконана, дійдуть висновку, що саме через отаких як Стріндберг усе й полетіло в цьому світі шкереберть!) І, на мою думку, нечесно нападати на Честера за те, що він думав тоді так, а не інакше,— і не крився зі своїми думками, як інші.

Що ж до іншого звинувачення, ніби Честер поламав усю цю історію з Томовими заручинами, то це вже чистісінька вигадка. Ми справді мали намір відвідати Тома в Істборо і поговорити з ним на цю тему (перш ніж щось почати, Честер мав звичку скінчити попереднє, і тепер він чекав, доки вирішиться усе із Стріндбергом; і водночас намагався якнайдалі відкласти оголошення про заручини), але на разі все відкрилося. Одного чудового дня пополудні відразу дві газети надрукували кореспонденції про Тома. В одній з них повідомлялося, що син міністра вугільної промисловості Томас Німмо заручений з міс Джулі Трайб і має намір присвятити своє життя театрові; у другій, популярнішій (у неї набагато більший тираж) було сказано, що «сімнадцятирічний Том Німмо, син відомого Честера Німмо,— чий покаянний звіт про те, куди і як він вкладає свій капітал, цілком переконав панів лібералів під час сумнозвісної афери з контрактами, ніби перед ними чистісіньке ягнятко,— готується до виходу на сцену. Але любий татусь каже йому: «Ні!» Татусь вважає: той, хто «грає відразу багато ролей, надто часто переграватиме».

На нас миттю посипалися запитання й численні листи, у газетах з'явилися нові повідомлення (плітка про заручини обійшла весь світ, і навіть через рік Том і Джулі ще одержували поздоровлення з таких далеких країв як Гонконг та Небраска),— одне слово, зчинилася неймовірна буча.

Раніше, коли ми з Честером радились, яку відповідь дати репортерам, Том лише посміхався. Але тут йому вперше стало не до сміху, він раптом усвідомив, що «новина», вирвавшись на люди, (крім того, що вона може вплинути на все його подальше життя), побіжить, як огонь по хмизу, і загасити його не зможе вже ніщо. Навіть якщо у тій «новині» не буде й словечка правди, її однаково повторюватимуть і сприйматимуть, як істину.

Збагнувши все з великим запізненням, Том почав нервувати, зателефонував Честерові й запевнив його, що вся ця історія потрапила на газетні шпальти не з його вини, і взагалі він тут ні при чому. Він над усе боявся, що новий скандал остаточно підріже Честерову кар'єру: саме тоді «кровопивці», як їх називав Том, намагалися знайти на Честера «матеріал».

Домовилися, що Том усе рішуче заперечуватиме, адже — як сказав Честер,— офіційно ще нічого не було ані вирішено, ані оголошено. Кожен, коли йдеться про кляту пресу, має право заперечувати навіть очевидне,— міністри роблять це мало не щодня.

Звісно, Трайби вирішили, що їх хочуть пошити у дурні (вони завше ставились підозріло до «всіх цих політиків»). Місіс Трайб пообіцяла подати на Тома в суд,— якщо він прилюдно не підтвердить, що заручини були, а Джулі хоча й заперечувала проти позову, висловила здивування, навіщо Томові знадобилася «така брехня».

Відтоді їхні взаємини почали псуватися. Коли під час Томових приїздів на канікули вони де-небудь з'являлися разом, люди пасли їх цікавими поглядами й навіть нишком фотографували. Том страшенно сердився, а Джулі така популярність лише тішила. Свою нову роль вона вважала дуже корисною для себе й охоче давала газетярам інтерв'ю. Щоправда, на питання про заручини вона не відповідала (незважаючи на свій надто владний норов, ця Джулі була славна й, по суті, цілком порядна дівчина), натомість довго розводилася про те, що англійці зовсім не знають Стріндберга, і що у неї є намір ставити його драми щосезону.

Власне кажучи, весь цей поголос довкола Джулі й відкрив їй шлях до нинішнього успіху; саме тоді її вперше помітили й запропонували роль покоївки у фарсі Пінеро в одному з театрів Вест-Енда. Вона почала користуватися успіхом у чоловіків, значно досвідченіших за Тома, котрий ображався й дуже її ревнував. Він став частіше наїздити до Лондона з Істборо (це категорично заборонялося), щоб заскочити її на гарячому,— і, звичайно, провалився на іспиті. На довершення всіх лих якось бідаха спізнився на останній поїзд, спробував потрапити до своєї кімнати через вікно, його спіймали й виключили з коледжу.

Ми благали ректора дозволити Томові скінчити семестр (до кінця якого лишилося всього тижнів зо два), щоб піти з коледжу без скандалу і без тавра на все життя (прийшли ми до нього в супроводі трьох членів опікунської ради, один з цих трьох був герцог!),— марно, ректор не захотів і слухати. Він заявив, що Томові не можна цього подарувати ще й з тієї причини, що він староста. Справжня ж причина, звісно, полягала в іншому: бідолаха Том був сином Честера Німмо, і ректор боявся, що його звинуватять у тому, що він потурає синові міністра.

Лише наші «друзі при дворі» допомогли нам тоді перевести сина в Оксфорд. Авжеж, зараз ви скажете, що ми «вдалися до наших впливових зв'язків». Так, вдалися! І я вважаю справедливим, що Томові вдалося хоч раз у житті використати Честерове становище,— становище, яке досі приносило йому самі лише прикрощі.

Та злигодні переслідували його й в Оксфорді. Тільки-но він туди прийшов, як довкола нього склалася специфічна атмосфера: всі студенти розділились на його друзів і ворогів. Студенти з передовими поглядами, шанувальники мистецтва, сприйняли Тома як мученика за ідею (вони вважали, що Честер розбив їхню спілку з Джулі й заборонив йому грати «аморального» Стріндберга), а «джентрі», студенти з кіл дрібномаєтного дворянства, відразу ж його зненавиділи. Проте всі вони — друзі та вороги — ніколи не забували, що Том носить прізвище Німмо.

83

Найбільшим моїм бажанням було побачити Тома щасливим; проте минав час, а мені все частіше починало здаватися, що життя не подарує йому й крихти щастя. Та й сам він це дуже добре розумів (він завше серцем відчував мої тривоги), і це ще дужче нас зблизило.

Але між нами йшлося не тільки про