Улюбленець слави - Джойс Кері

Спершу це видалося мені неможливим. Будь-яка моя вигадка була б вельми ризикованою, Честер неодмінно вистежив би мене. Може, я на це й не зважилася б, але трапилася щаслива оказія — його раптом запросили виступити на зборах пацифістів кудись у провінцію. В мене з'явилися чотири вільні години, і я не втрималась від спокуси скористатися з такої рідкісної щасливої нагоди. За мить я вже була на вокзалі і їхала в Ронсі, розраховуючи повернутися до обіду.

85

Я вже не раз їздила на їхні вистави, і завжди це приносило мені велику насолоду. Актори були такі молоді, такі натхненні, наче осяяні успіхом, між ними були такі гарні та щирі взаємини. Томова трупа й справді мала повсюди успіх майже карколомний, а Том, і, можливо, Мей Бонд, наскільки я можу довіряти своєму враженню, раптом виявили себе як надзвичайно обдаровані в цьому жанрі актори. Вони були вроджені міми й мали особливий талант на всілякі «номери»— про це й досі згадують чимало тодішніх театральних рецензентів.

Але найприємніше і, либонь, найпривабливіше у всьому було те, що вони, розігруючи свої кумедні й гострі скетчі, безперервно імпровізували. Чого тільки вони не вигадували! Вони сміялися з ранку до вечора, а з ними разом і я. Очевидно, ці веселощі таки запаморочили мені голову, бо коли вони попросили мене залишитись у них і на вечірню виставу, я махнула на все рукою і погодилась. Одверто кажучи, в мене просто не вистачило снаги сісти в поїзд і розлучитися з ними. Я почувалася ніби на дуже вдалому вечорі, коли не хочеться, щоб він кінчався. Одне слово, я дала Честерові телеграму: «Затримаюсь. На обід не чекай».

Але Честер (як і слід було сподіватись) уже встиг мене вистежити. Він зателефонував до готелю, де ми спинились, безпосередньо перед зборами,— просто так, щоб, за його висловом, «почути мій голос»; дізнавшись, що я поспішила на вокзал, він наказав Бутемові негайно мене розшукати. Той обдзвонив усі станції і наштовхнувся у Ронсі на концертну трупу, яка давно вже була в нього на замітці.

І ось у розпалі вистави, яку грали перед невеличкою, але дуже емоційною аудиторією, знадвору долинув якийсь дивовижний гамір, а згодом із-за лаштунків висунулась голова полісмена. Він кинув якесь розпорядження, і Мей, котра саме була на сцені, урвала мову на середині монолога. Завіса впала, відчинилися двері у залу для глядачів, і Честер у супроводі трьох місцевих чинів та величезного натовпу, який заповнив усі порожні місця і навіть проходи, продефілював у партер.

Мені здалося, що він був у чудовому настрої; увесь аж сяяв од задоволення, посміхався на всі боки й вітав усіх, піднісши вгору руку. Любесенько поцілувавши мене, він присів поруч, але, вибравши зручну хвилину (коли публіка, що була повставала, намагаючись дізнатися, чому припинили виставу, тепер знову займала місця), спитав у мене пошепки, сердито блиснувши оком:

— Чому ти мене не попередила, що їдеш сюди?

— Я сподівалася вчасно повернутись.

— Виходить, тебе Томова гра цікавить, а мене ні? Я теж хочу на нього подивитись. Ти приїхала сюди одна — це можуть неправильно витлумачити. Люди можуть подумати, ніби я погано ставлюся до Тома чи взагалі не полюбляю таких видовищ...

— Ніхто ж не знав, що я тут.

— Я не знав, де ти! Треба негайно повернутися, негайно! Я одержав телеграму з міністерства. Бутем зовсім уже з ніг збився.

Одне слово, мені дали зрозуміти, як безвідповідально й егоїстично я вчинила. Він, Честер, сушить собі голову, як йому знайти вихід з кризи, від якої залежить не лише його майбутнє, а й доля всієї країни, де там — цілого світу; а я — треба ж таке уявити! — втекла з дому і розважаюсь на концерті в курортному містечку. І я навіть не мала права сердитись на нього за те, що він зіпсував Томові вечір.

Честерова поведінка була бездоганна. Коли нарешті підняли завісу, і Мей знову вийшла на сцену, він осліпив усіх білозубою усмішкою, не кажучи вже про те, що й слухав дуже уважно, сміючись у потрібних місцях і гучно плескаючи в долоні (надто гучно, до того ж піднявши руки над головою: хай всі бачать, як подобається йому вистава!), і люди, що юрмилися в проходах (головним чином ті, що відпочивали тут на курорті) дивилися більше на нього, ніж на сцену. Спершу вигляд у них був дуже здивований, ніби вони не вірили, що Апостол Миру (так іноді називали Честера) може бути такий компанійський хлопець, такий рум'яний, може так славно реготати, коли на кін виходить дівча в коротенькій спідничці і співає не дуже пристойну пісеньку про якусь жіночку з готелю. Помалу-малу всі вони почали сміятися в тих місцях, де сміявся Честер, і аплодувати там, де аплодував він,— і скоро в залі панувала атмосфера легкого нервого збудження. Кожен, очевидно, міркував собі приблизно так: «Цей вечір назавше залишиться в моїй пам'яті, хоч я й не доберу, весело мені зараз чи страшно».

Нервове збудження охопило й виконавців; Мей, якій завжди треба було себе накрутити (вона любила перед виходом на сцену перехилити скляночку-другу віскі), провела свій номер бездоганно. Її маленькі оченята бешкетно блищали, голос звучав краще, ніж будь-коли. Том у першому виході теж був чудовий, особливо у монолозі, якого він сам собі написав (і котрий, на мою думку, був набагато кращий за всі його пізніш написані скетчі, широко відомі). Він виходив у костюмі П'єро, у німецькій касці й з вусами а ля кайзер, щоб виголосити довжелезну промову — вітав господа бога, якому дали чин фельдмаршала.

Цей номер,— як на мене, кращий у програмі,— я бачила, може, разів з двадцять. Том постійно вдосконалював його, доки не перетворив на блискучий зразок сатиричної мініатюри. Але того вечора, незважаючи на гарний початок (Честер голосно крикнув йому: «Браво, Томе!»), у його виконанні відчувалася якась скутість, і водночас — надто багато блазнювання. Щоразу, коли глядачі, котрі вже встигли у всьому розібратися і з задоволенням стежили, як бурхливо Честер радіє