Улюбленець слави - Джойс Кері

духовну спорідненість — нам завжди було добре удвох, ми любили ходити разом у театр і на концерти; нас глибоко єднало ще й те, що ми обоє з ним були Німмо. І Том, і я,— розуміли, що значить бути членом Честерової родини; ми не раз помічали, як зразу міняється атмосфера, коли Томові друзі, навіть найближчі, зачинять за собою двері, і ми лишаємося у колі сім'ї. У нас не виникало відчуття (як це буває в інших родинах), що ситуація розрядилася, що стало вільніше (й трохи буденніше); навпаки, над нами знову нависало щось тривожне й похмуре, нас ізнову долала та гризота, про яку ми забували у колі сторонніх людей. Власне кажучи, нас постійно щось гнітило, і ми бувало перепитували одне одного: «Ну що там?» — і йшлося у таких випадках не тільки про політичну ситуацію, від якої завжди залежало Честерове становище (а ситуація була вкрай тривожна: напади на Честера не припинялися), а й про наші родинні справи; про що навпошепки говорили між собою Бутем та Гулд, якої думки Гулд про Томове майбутнє і таке інше. Щоправда, удвох з Томом ми гостріше відчували свої тривоги й клопоти, але це тільки збільшувало наше бажання бути разом, відволікати одне одного від усього лихого, розважати.

Переобтяжений справами, Честер рідко бував у Оксфорді, а я на прохання Тома їздила туди частіше. Він приїздив по мене на вокзал у шикарному кабріолеті й відвозив мене до готелю,— наче закоханий юнак, що хоче похизуватися перед своєю любкою. У номері на мене неодмінно чекали квіти й шоколад (Том знав, що я їх люблю); потім він частував мене своїм улюбленим, особливим сортом дорогих сигарет. Якось він навіть хотів їздити зі мною на вечірки, але тут я вже рішуче відмовилась: гарний я мала б вигляд у своїх сорок років, протанцювавши цілісіньку ніч із двадцятирічними кавалерами.

Кажуть, ніби Том був на ті часи мій єдиний «просвіток», і ми веселилися з ним на відчай душі, але то все плітки — їх можуть поширювати лише ті, хто зеленого поняття не має про тогочасне життя. Так, ми справді щовечора їздили на прийоми та бали, проте навряд чи хто з вас назвав би їх веселими - там було надто багато формального, церемонного. Після таких балів Том частенько скаржився, що йому довелося цілу ніч танцювати «казна-що» з якимись манірними дурелями, котрі на те тільки й годні, щоб дригати ногами, і шкодував, що не лишився вдома. Йому доводилося робити й офіційні візити: квіти для господині, те та се,— і Том зітхав,— краще б їх зовсім не було. Втім, якщо говорити відверто, він ніколи не відмовлявся від таких запросин, і, збираючись на вечірку чи бал, пильно стежив за тим, щоб циліндр, у якому він їде, був наймоднішого фасону.

І все одно, хоча ті бали й вечірки частенько бували нудні, а світські церемонії жахливо набридали, у самій свідомості того, що «соціальний механізм» працює, а ми з Томом — його гвинтики, було щось надзвичайно приємне. Кажуть, ніби я заохочувала Тома до бунту (інтелектуали Трайби з їхнім гаслом «вільного мистецтва» вважалися бунтівниками), але при цьому забувають, що мистецтво посідало у цьому механізмові досить значне місце. Сьогодні мене чекали на виставці якогось молодого художника, котрого неодмінно «треба підтримати», завтра я мусила купити квитки на аматорську виставу, де хтось із моїх знайомих грав лакея чи покоївку,— і так увесь час!

Мушу признатися, тільки громадські справи привели мене одного разу до студентів-випускників, де їхній театральний гурток «Бурлеск» давав свою програму; я не знала, що Том також бере участь у виставі. Вони проспівали кілька пісень і показали скетч під назвою «Проктор і леді».

Том у костюмі П'єро, але у шапочці та в мантії, грав проктора (щось на зразок університетського поліцейського), котрий, заскочивши студента у товаристві юної леді (її грала повновида Мей, я бачила її в ролі Кота з Трайбової пантоміми), намагався відбити її у нього.

Публіка, що складалася в основному з матерів і сестер, була у захваті від вистави (хоча пісеньки, щиро кажучи, були не на висоті); далі — вечеря з шампанським, ми пили вино й поздоровляли акторів. Усе це, так само як і танці, концерти й пікніки, всім здавалося тоді цілком природним, нікому й на думку не спадало, що, показуючи проктора, Том «підриває основи».

То були дні, позначені (незважаючи на «поганий» ліберальний» уряд) стабільністю та спокоєм. Це не значить, що у нас і гадки не було про війну, всі без винятку розуміли, що війна неминуча; і, отже, у тій певності, в якій ми постійно тоді перебували, таїлося щось незбагненне. Скоріше ми просто підсвідомо відчували, що життя завше варте того, щоб жити. Лагідністю були напоєні ниви й мальовниче містечко, лагідно плескотіла вода під човном, безтурботно мерехтіли численні річки, коли ми дивилися на них з таких же численних мостів, але спокій і злагода були не в них, а в нашій душі. І тому наші скромні розваги — прогулянки в університетському парку, просто так, знічев'я, щоб помилуватися квітами й похвалитися новою сукнею, чи подорожі до пристані, де стоять екскурсійні баржі, коли ми простували туди по алеях, обабіч яких росли могутні дерева,— були нам величезною втіхою. Та й самі ці баржі (палаци на воді, збудовані у формі суден, всі різні, всі оздоблені гербами й іншими прикрасами), яскраво розмальовані, з прапорцями, що майорять на вітрі, з юрбами матерів і сестер на палубах (жінки були вбрані по-літньому барвисто, і здалеку баржі скидалися на старовинні весільні букети з дрібненьких, міцно притулених одна до одної голівок айстр, фіалок, гвоздичок та резеди),— врочисто й розмірено, як флотилії у розгорнутому строю, здавалося, пливли за течією зі швидкістю милі на годину (насправді, вони стояли на місці) назустріч якомусь чудовому водному святу.

На палубі добряче пекло, і нам нічого було робити під час годинної перерви між запливами (кожен з яких тривав не більше кількох хвилин). Ми сиділи під парасолями, обмінюючись враженнями про те, хто у що вдягнений, або просто розглядаючи усіх цих чиїхось синів і дочок. Над річкою стояв гомін жіночих голосів, що звучали, як це завжди буває на воді, навдивовижу чисто й дзвінко. Небо здавалося нам неосяжним, а час — безмежним; сьогодні такий відпочинок видався