Улюбленець слави - Джойс Кері
Істина ж полягає у тому, що такі люди, як Честер, обдаровані могутньою фантазією і позначені особливою здатністю вгадувати чужі думки й почуття, майже завжди щирі.
Отож на відміну від Джіма, який ніколи не знав, що значить «мати чітку позицію» (Джім міг би вважати себе за крайнього торі, будь він хоч трошечки політиком; але всі його вчинки були підказані йому інстинктом чи переконаннями), Честер мусив твердо вірити у те, чого домагався, вірити у власну щирість; будь-який сумнів у доцільності своїх дій неодмінно завадив би йому так переможно «сягати вершин». У щирості (він це знав!) і полягав секрет його успіху як промовця; усі оті несподівані «віртуозні» розливи-переливи голосу, метафоричні порівняння, до яких він часто вдавався, виразні й патетичні жести — були наслідком (як у більшості видатних проповідників та святих) його «натхненної» віри.
Найлегше йому було виявляти свою щирість у Тарбітоні. Наприклад,— він сам мені потім про це розповів, безпосередньо перед зборами нонконформістів, де вія мав виступити з програмною промовою,— кілька місцевих «святих» зажадали з ним зустрічі за чашкою чаю, щоб з'ясувати його позицію щодо проблеми озброєння. Всі знають, що ці нонконформісти — страх які безцеремонні у своїх репліках, і перший-ліпший з членів конгрегації вважає за можливе ставити міністрові ідіотські питання, з якими в англіканській церкві посоромилися б звернутись навіть до наймолодшого помічника парафіяльного священика. Одне слово, ці люди поставили Честерові питання руба: як він може, вважаючи себе християнином, голосувати за збільшення ролі армії та флоту? Честер відбувся звичними аргументами, які б у Лондоні звучали дуже переконливо. Але у Тарбітоні люди рішуче відмовилися розуміти, як можна повторювати шосту заповідь, вірячи в господа нашого Ісуса, який заповідав нам прощати ворогам своїм,— і одночасно голосувати за озброєння.
Звичайно, це справило на Честера велике враження (не слід забувати, що він перебував тоді у важкій депресії, бо становище його в кабінеті міністрів і справді було хистке, а преса вже писала про можливі «зміни», натякаючи на те, що Честер, очевидно, «вилетить»), і взагалі останнім часом він став занадто вразливим.
І коли всі гуртом помолилися, Честер сказав:
— Усе це глибоко мене зворушило. Я й справді прозрів, панове. І до останніх днів життя буду надзвичайно вдячний Тедові, який допоміг мені зрозуміти, яка палка та щира ваша віра. Ви істинні християни.
А вже по тій зустрічі, виступивши перед виборцями на мітингу, Честер довів їм, що він їхній однодумець і виявив перед ними свою «палку переконаність». Насправді ж, він пішов набагато далі, ніж йому здалося (і то зайвий раз потверджує Честерову щирість!), і потім сам був здивований, побачивши, що його промова викликала такий ажіотаж, що парламент одержав багато запитів, і навіть дехто з уряду почав допитуватися, від чийого імені виступав Честер,— від свого чи від імені кабінету, коли Честера, нарешті, звинуватили в тому (як ми тепер знаємо,— небезпідставно), що своїм «мирним курсом» він грає на руку німецьким мілітаристам.
Але на ту пору Честер ще не міг передбачити всіх наслідків свого виступу: надто хистка й непевна була політична ситуація. Поки що він просто переживав етап «духовного оновлення».
Звичайно, й оновлений, він залишався Честером, тобто «політиком»; після такої шаленої реакції на його виступ він одразу ж почав міркувати, яку з того всього можна мати вигоду. Висловлюючись саме так, а не інакше, я лише хочу підкреслити, що для такої людини, як Честер, у якого політика переплелася з релігією, а релігія стала невід'ємною часткою політики, скрута, в якій він опинився, не була чимось незвичайним,— він знав, де і як шукати «вихід». Честерові нітрохи не заважало бути «істинно віруючим» те, що для загального добра він міг «використати» і свою «істинну віру».
80
У такий важкий для нього час (чомусь завше саме так і трапляється) Честер і дізнався про мій обман і «зраду»,— але не від місіс Трайб, котра погрожувала мені прикрощами, а зовсім з іншого джерела. Ще від часів сумнозвісної поразки старої гвардії у тітоньки Леттер виробилася звичка постійно дратувати Честера. Вважаючи себе за його друга і майже щодня відвідуючи нас, вона проте не пропускала нагоди покритикувати його погляди й публічні виступи, на кожному кроці підкидаючи йому якусь «безкорисливу пораду», як-от: «А тепер вам слід заприязнитися з місіс такою-то, вона має вплив на такого-то міністра».
Честер ненавидів усілякі балачки про «впливи» й «протекції» (принаймні завжди заявляв про це прилюдно), хоча, якщо вже пішло на відвертість, більшу частину наших прийомів ми влаштовували саме з цією метою. Він міг, скажімо, доручити мені зіграти партію у бридж із такою-то дамою, бо вона, ходили чутки, приятелює з прем'єр-міністром (звісно, вищезазначена дама за будь-яких умов мала виграти!) і таке інше. Втім, я вважаю, і міністри повинні хоч що-небудь знати про людей, яких вони влаштовують на ту чи іншу посаду (не візьму ж я у дім куховарку, попередньо не поцікавившись нею у господині, якій вона служила до мене), але розмови про подібні «акції» чомусь жахають навіть людей цілком розважливих і глибоко порядних. А вже в наших правовірних «провінціалів» найменший натяк на «потайні пружини», до яких вдавався Честер, викликав мало не шок.
Коли я робила спроби вгамувати тітоньку, вона пояснювала, що ненавидить «кляте Честерове лицемірство» або що вона, даруйте, не помітила гостей. Насправді ж, її підштовхував якийсь дух перекірливості,— саме він змушував її злоститись на всіх, кому вона бодай чимось допомогла; і що більше вона робила добра конкретній людині, то дужче на неї гнівалась.
