Біле Ікло - Джек Лондон

— Я постійно боюся за дітей, коли вони крутяться біля нього, — сказала вона. — Мені здається, що колись він таки кинеться на них.

Біле Ікло з гнівним гарчанням вискочив із кутка, зваливши з ніг обох дітей. Мати підкликала їх до себе й почала втішати й казати, що не треба докучати собаці.

— Вовк завжди залишиться вовком, — зауважив суддя Скотт. — Йому не можна довіряти повністю.

— Та він же не зовсім і вовк, — заступилася Бет замість відсутнього брата.

— Це тільки Відон так думає, — заперечив суддя. — Він гадає, що у Білому Іклі є собача кров, але ж це тільки його припущення. А коли на нього глянути…

Суддя не закінчив фрази. Біле Ікло зупинився перед ним і загарчав.

— Пішов геть! На місце! — строго наказав суддя Скотт.

Біле Ікло повернулося до дружини хазяїна. Вона злякано скрикнула, коли він схопив її зубами за сукню й, потягнувши до себе, розірвав тонку тканину. Тепер уже всі звернули увагу на дивну поведінку Білого Ікла. Він стояв, високо звівши голову, і вдивлявся в обличчя людей. Горло його посмикувалося судомою, але не видавало ні звуку. Він силкувався якось висловити те, що рвалося в ньому назовні й не знаходило собі виходу.

— Чи не сказився він? — мовила мати Відона. — Я говорила, що наш клімат може зашкодити полярному собаці.

— Він хоче щось сказати! — вигукнула Бет.

У цю мить Біле Ікло здобувся на мову й вибухнув оглушливим гавкотом.

— Щось сталося з Відоном! — скрикнула його дружина.

Усі підхопилися з місця, а Біле Ікло побіг східцями вниз із веранди, оглядаючись назад і немов запрошуючи людей поквапитися за ним. Це вдруге й востаннє у своєму житті він загавкав і домігся, щоб його зрозуміли.

Після цього випадку мешканці Сієрра-Вісти почали краще ставитися до Білого Ікла, і навіть конюх з покусаною рукою визнав, що Біле Ікло розумний пес, хоч і вовк. Суддя Скотт думав так само і намагався довести усім, що Біле Ікло — вовк, на загальне невдоволення наводячи описи й таблиці, взяті з енциклопедій та різних природничих праць.

Минали дні, а над долиною Санта-Клара незмінно сяяло сонце, яке щедро дарувало своє проміння. Проте з наближенням зими, другої його зими на Півдні, Біле Ікло зробив дивне відкриття — зуби Коллі перестали бути такими гострими: її грайливі, легкі укуси вже не дошкуляли. Біле Ікло забув усе, що витерпів від неї, а коли вона загравала з ним, намагався відповідати їй так само грайливо, хоч виходило це дуже кумедно.

Одного разу Коллі довго гасала з Білим Іклом луками, а потім поманила його за собою в ліс. Хазяїн збирався покататися до обіду верхи, і Біле Ікло знав про це: осідланий кінь стояв біля під’їзду. Біле Ікло завагався. Він відчував у собі щось таке, що було дужчим, ніж усі пізнані ним закони, дужчим, ніж його звички, дужчим, ніж любов до хазяїна й навіть любов до життя. І коли вівчарка ніжно куснула його й побігла геть, він, не вагаючись, розвернувся й побіг за нею.

Цього дня господар їздив сам, а далеко в лісі біч-о-біч гасали Коллі й Біле Ікло — так само, як багато років тому мовчазними хащами північних лісів його мати Кічі бігала з Однооким.

Розділ п’ятий

Приспаний вовк

Десь о цій порі в газетах з’явилися повідомлення про зухвалу втечу із сан-квентінської в’язниці одного особливо небезпечного злочинця, чия жорстокість була відома не тільки в кримінальному світі. Цей в’язень мав особливу, звірячу вдачу, він був зіпсутий від самого народження. Він і вродився не янголом, та суспільство анітрохи не допомогло йому пом’якшати. Цей чоловік став наочним прикладом того, що може вийти з людини, коли вона потрапить до безжальних рук суспільства. Це був справжнісінький звір у людській подобі, хижий і кровожерний.

У сан-квентінській в’язниці його мали за невиправного. Ніяке покарання не могло зламати його впертості та зухвалості. Він ладен був умерти, бунтуючи і кинувши виклик суспільству, аніж скоритися. І що запекліше він боровся, то суворіше ставилося до нього суспільство, а від цього він ставав ще лютішим і потворнішим. Гамівна сорочка, голод, побої нічого не могли вдіяти з Джимом Голлом, а проте нічого іншого в своєму житті він і не знав, і не мав. Крім горя, жорстокості й безпросвітних злиднів, яких той зазнав із раннього дитинства, що минало у нетрях Сан-Франциско, де він вештався глухими завулками голодний, холодний, покинутий людьми і був м’якою глиною, ладною набути будь-якої форми в руках суспільства, крім тих поневірянь, у його безрадісному житті нічого не було.

Втретє відбуваючи термін покарання, Джим Голл натрапив у в’язниці на тюремника, що був не меншим звіром, ніж він сам. Тюремник нечесно поводився з ним, усіляко переслідував його, оббріхував перед наглядачем, підривав останню довіру до нього і кривдив, як тільки міг. Джима позбавили останніх тюремних пільг. Відрізнялися вони один від одного лише тим, що в тюремника була в’язка ключів і револьвер, а в Джима Голла — голі руки та зуби. Так, одного разу він кинувся на свого ката й учепився зубами йому в горло, як дикий звір у джунглях.

Після цього Джима Голла перевели в одиночну камеру для безнадійних злочинців, і він прожив у ній три роки. Підлога, стіни й стеля камери були оббиті залізом. За весь цей час він жодного разу не вийшов із неї, жодного разу не бачив ні неба, ні сонця. Удень навколо нього був присмерк, а вночі — чорне безгоміння. Джим Голл був живцем похований у цій залізній могилі. Він ніколи не чув людського голосу, не бачив людського обличчя. Коли йому просовували їжу, він гарчав, наче дикий звір. Він ненавидів увесь світ і все у ньому. Цілі дні й ночі він міг тільки виттям висловлювати свою лють, а потім замовкав на тижні й місяці, не промовляючи жодного звуку в цій чорній тиші, що поглинала його Богом забуту душу.

І от однієї ночі він утік. Наглядач запевняв, що це неможливо, проте камера була порожня, а на порозі лежав убитий тюремник. Ще два трупи позначали шлях злочинця через в’язницю до надвірної стіни — усіх трьох Джим Голл убив голими руками, щоб не зчиняти