Біле Ікло - Джек Лондон

Хазяїн кинувся на поміч, але він був далеко від них. Порятувала хорта вівчарка Коллі. Вона плигнула на Біле Ікло, коли він мав схопити хорта за горло, й перешкодила завдати смертельного удару. Коллі налетіла, як вихор. Почуття ображеної гідності й справедливий гнів тільки розпалили у вівчарці ненависть до цього вихідця з Дикої Землі, що зумів спритним маневром ошукати й обігнати її, та ще й виваляв у піску. Вона кинулася на Біле Ікло під прямим кутом і вдруге повалила його з ніг.

Нагодився хазяїн і схопив Біле Ікло за нашийник, а його батько погукав своїх собак.

— Нічого не скажеш, добре привітали бідолашного самотнього вовка з Півночі! — зауважив Відон Скотт, заспокоюючи Біле Ікло. — За все своє життя його тільки раз повалили з ніг, а тут за яких півхвилини він двічі впав.

Бричка поїхала, й із будинку повиходили нові незнайомі боги. Деякі з них зупинилися на поважній відстані від хазяїна, але дві жінки підійшли й обняли його за шию. Біле Ікло починав потроху звикати до цього ворожого жесту. Він ніяк не шкодив хазяїнові, а в словах, які боги вимовляли при цьому, не відчувалося ніякої небезпеки. Незнайомці спробували було підступити до Білого Ікла, але він застережливо загарчав, а хазяїн підтвердив його попередження словами. Біле Ікло ще тісніше притулився до ніг хазяїна, і той заспокоював його, ласкаво погладжуючи по голові.

За наказом: «Дік! На місце!» — хорт слухняно піднявся східцями вгору й ліг на веранді; скоса поглядаючи на чужинця, він сердито гарчав. Одна з жінок обняла Коллі за шию й почала гладити та пестити її. Але Коллі ніяк не могла вгамуватися й, обурена присутністю вовка, скімлила, бо певна була, що боги помиляються, допускаючи його в своє товариство.

Боги вийшли на веранду. Біле Ікло не відступав од свого хазяїна й на мить. Дік сердито загарчав на нього. Біле Ікло вишкірився й загарчав у відповідь так само.

— Заберіть Коллі в дім, а ці двоє нехай поб’ються, — запропонував батько Скотта. — Після цього вони заприятелюють.

— А Біле Ікло, щоб довести свою приязнь, буде основним голосільником на похоронах Діка, — засміявся Відон Скотт.

Його батько недовірливо глянув на Біле Ікло, тоді на Діка, а потім на сина.

— Ти думаєш, що?..

Відон кивнув.

— Саме так. Ваш Дік відправиться на той світ за хвилину, найбільше — за дві. Біле Ікло вмент загризе Діка.

Він обернувся до Білого Ікла.

— Ходімо, вовче. Певно, в дім доведеться забрати тебе, а не Коллі.

Біле Ікло обережно піднявся сходами й пройшов через усю веранду. Ішов він, задерши хвоста й косуючи на Діка, ладен зустріти будь-яку несподіванку, що могла чигати на нього в новому домі. Але нічого страшного там не виявилось. Увійшовши до кімнати, він ретельно обстежив усі закутки, як і раніше остерігаючись небезпеки. Потім із задоволеним гарчанням уклався біля господаря, пильно стежачи за всім, що відбувалося навколо, — він ладен був щохвилини підхопитися з місця й битися на смерть із тими страховищами, котрі, як йому здавалося, чаїлися в цій новій пастці.

Розділ третій

Володіння бога

Переїзди з місця на місце помітно розвинули здатність Білого Ікла пристосовуватися до навколишнього середовища, подаровану йому природою, і закріпили в його свідомості роль та значення цього дарунка. Дуже швидко Біле Ікло змирився з життям у Сієрра-Вісті — так називався маєток судді Скотта, де він почувався як удома. Ніяких серйозних непорозумінь із собаками більше не було. Тут, на Півдні, собаки знали звичаї богів краще, ніж він, і в їхніх очах існування Білого Ікла уже виправдовувалося тим фактом, що боги дозволили йому ввійти до свого житла. Досі Коллі й Дікові ніколи не доводилося зіштовхуватися з вовком, та якщо боги допустили його до себе, їм обом не залишалося нічого іншого, як підкоритися їхній волі й змиритися із сусідством вовка.

Спочатку ставлення Діка до Білого Ікла було досить ворожим, але незабаром він визнав його і примирився з ним як із невід’ємною частиною Сієрра-Вісти. Якби все залежало тільки від Діка, вони б стали друзями, але Біле Ікло не мав потреби в дружбі. Йому хотілося одного — щоб собаки дали йому спокій. Все життя він тримався осібно, відокремлено від своїх побратимів, і не хотів змінювати щось у своєму житті, порушувати той спосіб існування, до якого звик. Надмірна Дікова увага дратувала його, і він огризався й проганяв хорта геть. Ще на Півночі Біле Ікло зрозумів, що хазяйських собак чіпати не можна, не забував цієї науки й тут. Він продовжував жити замкнено, настільки ігноруючи Діка, що цей добротливий пес облишив усі намагання зав’язати дружбу з вовком і врешті-решт приділяв йому уваги не більше, ніж конов’язі біля стайні.

З Коллі велося інакше. Вимушена змиритися з тим, що боги дозволили вовкові жити з ними, вона не могла дати йому жаданого спокою — завжди вичікувала нагоди, щоб зачепити Біле Ікло, якнайдужче дошкулити йому. Генетична пам’ять Коллі, що таїла в собі досвід правіків, вимагала помсти за незліченні злочини, скоєні вовком і його родичами проти її предків. Набіги на кошари не можна забути ні за один день, ні за ціле покоління, тож вони потребували відплати. Коллі не сміла порушити волі богів, що підпустили до себе Біле Ікло, та це не заважало їй отруювати йому життя. Між ними була одвічна ворожнеча, і Коллі вирішила безперестану нагадувати про це Білому Іклу.

Користуючись привілеями самиці, вона всіляко знущалася й переслідувала його. Інстинкт не дозволяв йому нападати на Коллі, але залишатися байдужим до її завзятих причіпок було просто неможливо. Коли вівчарка кидалася на нього, він підставляв під її гострі зуби своє плече, вкрите густою шерстю, і велично відходив убік; якщо це не допомагало, він терпляче і знуджено починав ходити колами, ховаючи від неї голову. Втім, коли вона все-таки примудрялася вчепитися йому в задню ногу, він тікав, забувши про гордість.

Але в більшості випадків Біле Ікло зберігав гідність і мав поважний, майже урочистий вигляд. Він не зауважував Коллі, якщо тільки це було можливо, і намагався не попадатися їй на очі, а побачивши або зачувши її поблизу, вставав з місця й ішов геть, уникаючи її причіпок.

Біле Ікло багато чому повинен