Біле Ікло - Джек Лондон

Відон Скотт пробурмотів щось і перевернувся під ковдрою.

— Того разу тужив, а вже тепер, напевно, здохне.

Ковдра на ліжку знову почала рухатися.

— Та замовкніть уже! — крикнув у темряві Скотт. — Завели своєї, як та стара баба!

— А й справді, — відповів погонич, і Скотт не був певен, що той не глузує з нього.

Наступного дня тривога, неспокій і страх Білого Ікла тільки посилились. Він ходив за хазяїном назирці, а коли Скотт заходив до хати, то пес чекав на ґанку. Крізь відчинені двері він бачив спаковані речі та валізи на підлозі. До них додалися два великі саквояжі й скриня. Метт запихав ковдри й хутряний одяг хазяїна в брезентовий мішок. Біле Ікло заскімлив, дивлячись на ці приготування.

Незабаром біля хатини з’явилися два індіянці. Біле Ікло уважно стежив, як вони завдали багаж собі на плечі й спустилися з пагорба слідом за Меттом, що ніс валізу й брезентовий мішок. Незабаром Метт повернувся. Хазяїн вийшов на ґанок і покликав Біле Ікло в хатину.

— Бідолаха ти, — ласкаво сказав він, почухуючи йому за вухом і гладячи по спині. — Я вирушаю в далеку дорогу, друже, а тобі зі мною не можна… Тебе в таку далечінь із собою не візьмеш… Ну, погарчи мені наостанку, гарненько погарчи на прощання.

Але Біле Ікло не захотів гарчати. Він тужно й допитливо подивився на господаря, а тоді притулився до нього й засунув голову йому під руку.

— Пароплав! — гукнув Метт.

З Юкону донеслося різке виття пароплавної сирени.

— Кінчайте вже! Замкніть тільки передні двері за собою. Я вийду через задні… Поспішайте!

Грюкнули двоє дверей, і Скотт почекав на ґанку, поки Метт вийде з-за рогу хатини. За дверима чулося тихе скімлення, що скидалося на плач. Потім Біле Ікло почав глибоко, всіма грудьми втягувати повітря, а далі припав до порога й почав обнюхував дорогі сліди.

— Бережіть його, Метте. І пишіть мені про нього, — казав Скотт, коли вони спускалися з пагорба. — Пишіть мені про нього обов’язково.

— Обов’язково писатиму, — відповів погонич. — Але послухайте, що він там коїть!

Вони зупинилися. Біле Ікло тужив, як за мерцем. Глибоке горе вчувалося в тому розпачливому витті, що переходило то в несамовитий плач, то в жалібне квиління, а то знову злітало в небо страшенним розпачем.

Пароплав «Аврора» уперше тієї весни вирушав із Клондайка, і його палуби були забиті пасажирами. Тут юрмилися люди, яким поталанило в погоні за золотом, люди, яких золота лихоманка розорила, — й усі вони прагнули виїхати з цієї країни, так само як свого часу прагнули потрапити сюди.

Скотт стояв біля трапа й прощався з Меттом, що мав уже сходити на берег. Аж раптом рука погонича так і застигла в господаревій руці, а його увагу прикувало щось у глибині палуби. Скотт озирнувся. Жалібно дивлячись на нього, за кілька кроків сидів Біле Ікло.

Вражений погонич тихенько вилаявся. Приголомшений Скотт закляк на місці.

— Ви замкнули передні двері? — спитав Метт.

Скотт кивнув головою й запитав теж:

— А як задні?

— Та, замкнув, аякже! — гаряче відповів Метт.

Біле Ікло сумирно прищулив вуха, проте ближче не підходив.

— Я заберу його з собою, — сказав Метт і рушив до собаки, але той метнувся вбік. Погонич кинувся за ним, але Біле Ікло прослизнув поміж ногами пасажирів. Він вправно ухилявся від рук Метта, шастаючи палубою.

Та тут озвався хазяїн, і Біле Ікло слухняно підійшов до нього.

— Не дається тому, хто стільки місяців годував його, — ображено пробурмотів погонич. — А ви… хоч би раз погодували від того першого дня! Лише спочатку, коли знайомилися з ним. Убийте мене — не знаю, як він здогадався, що ви хазяїн!

Скотт, що гладив Біле Ікло, раптом нагнувся й показав на свіжі порізи на його морді й глибокі рани між очима. Метт нагнувся й провів рукою йому по животі.

— Про вікно ж ми забули! Дивіться, всім черевом порізався. Либонь, розбив скло й вискочив.

Відон Скотт не слухав, він швидко обмірковував щось. «Аврора» дала останній гудок. Проводжаючі квапливо сходили на берег. Метт зняв хустку з шиї й хотів пов’язати Біле Ікло. Скотт перехопив його руку.

— Прощайте, Метте! Прощайте, друже! Вам, мабуть, не доведеться писати мені про вовка… Я… я…

— Що? — здивувався погонич. — Невже ви…

— Саме так. Сховайте свою хустку. Я вам сам про нього напишу.

Спустившись до половини трапа, Метт обернувся.

— Він не витримає спеки! — крикнув погонич. — Хіба що обстрижете!..

Трап підняли, і «Аврора» відчалила від берега. Відон Скотт востаннє махнув рукою Меттові, що стояв на березі, а тоді обернувся до Білого Ікла.

— Ну, гарчи ж тепер, розбишако, гарчи! — казав він, дивлячись на Біле Ікло, що довірливо притулився до його ніг. Скотт гладив собаку та чухав його прищулені від задоволення вуха.

Розділ другий

Південний край

Біле Ікло зійшов із пароплава в Сан-Франциско. Місто його приголомшило. Уявлення про могутність він завжди пов’язував із уявленням про божество. І ніколи ще білі люди не здавалися йому такими всемогутніми богами, як зараз, коли він ішов слизькою бруківкою Сан-Франциско. Замість дерев’яних хатин, які він досі бачив, обабіч вулиці височіли величезні кам’яниці. Вулиці були переповнені небезпеками — візками, каретами, автомобілями; здоровецькі коні тягли за собою важкі хури, а серед цього шарварку з гучним брязкотом і дзеленчанням, із диким свистом, що скидався на вереск розлюченої рисі з лісів його рідної Півночі, пролітали один за одним страшні трамваї.

Усе це було виявом незбагненної могутності людини, її сили і влади, свідчило про її присутність і причетність до всього — розумної і сильної людини, що утвердила своє панування над світом речей. Біле Ікло був приголомшений і вражений цим видовищем, відчув себе якимось пригніченим і йому стало страшно. Почуття власної меншовартості охопило гордого, повного сил собаку, й він умить перетворився на цуценя, що прибігло з Дикої Землі до селища Сірого Бобра. А скільки богів тут було! Від них у Білого Ікла замерехтіло в очах і все попливло колами. У вухах гуло й дзвеніло, в голові паморочилося, він губився від безперервного потоку й мигтіння речей. Ошелешений і розгублений, Біле Ікло як ніколи відчував свою залежність від хазяїна і чимчикував за ним услід, очей не зводячи з нього.

Але місто, немов кошмарний сон, промайнуло перед ним і зникло, щоб у спогадах знову постати кошмарним сном і ще довго переслідувати Біле Ікло. Того ж дня хазяїн посадив