Біле Ікло - Джек Лондон

М’ясо було смачне, а Біле Ікло зголоднів. Повільно, з надзвичайною обережністю, він підійшов ближче й нарешті зважився взяти шматок із людських рук, не спускаючи очей з бога. Біле Ікло витягнув шию й прищулив вуха, шерсть на його загривку піднялася, у горлі клекотіло глухе гарчання, що попереджало людину про недоречність будь-яких жартів. Біле Ікло з’їв шматок, і нічого з ним не сталося. Так помалу він поїв усе м’ясо й не відчув нічого загрозливого. Виходить, покарання відкладалося.

Біле Ікло облизався й чекав, що буде далі. Бог знай жебонів своїм приємним голосом, сповненим тепла й ласки, і ще чогось такого, чого він ніколи досі не знав. Ця доброзичливість розворушила найтонші й найпотаємніші відчуття, будила в ньому незнані й незвідані досі емоції. Він відчув дивний спокій, немов задовольнялася якась його вічна внутрішня потреба, заповнювалася якась порожнеча його сутності. Але в ньому знов прокинувся й заговорив інстинкт, згадався повчальний досвід. Боги завжди лукаві: важко вгадати, який шлях вони виберуть, щоб домогтися свого.

Так він і знав! Ось вона простягається до нього, ця підступна рука, вона опускається йому на голову. Але бог усе жебонить, жебонить… мов струмочок з його дитинства… Голос його такий теплий, такий заспокійливий. Незважаючи на погрозу, що таїть у собі рука, голос заворожує, вабить, вселяє довіру. Та рука нагадує і страхає… В Білому Іклі завирували протилежні почуття, що боролися, мов суперечливі стихії. Здавалося, він помре, роздертий на частини ворогуючими силами, жодна з яких не отримувала переваги в цій боротьбі тільки тому, що він докладав неймовірних зусиль, аби приборкати їх.

І Біле Ікло пішов на угоду з самим собою: він гарчав, щулив вуха, але погамував щось у собі й не наважувався ні вкусити Скотта, ні втекти від нього. Рука була дедалі ближче до голови Білого Ікла. Ось вона торкнулася наїжаченої шерсті. Біле Ікло припав до землі. Рука опустилася за ним, лягла на голову, притискаючись дедалі щільніше. Зіщулившись, мало не тремтячи, він знай стримував себе. Справжнісінька мука пронизувала його від дотику цієї руки, яка гамувала його інстинкти. Важко й неможливо було за один день забути усе те зло, якого завдавали йому людські руки. Але такою була воля білого бога, і Біле Ікло робив усе можливе, щоб змусити себе підкоритися їй.

Рука піднялася й знову опустилася, пестячи й гладячи його. Так повторилося кілька разів і тривало далі, але щойно рука підіймалася над головою, за нею вставало й хутро на спині Білого Ікла. І щоразу коли рука опускалася, вуха його притискалися до голови й у горлі починало клекотіти глухе гарчання. Біле Ікло видавав ці звуки, застерігаючи бога, що готовий відплатити за будь-яке зло, якого завдавали йому люди, за біль від чужої руки. Хто знає, коли відкриються правдиві наміри бога! Щохвилини цей лагідний голос, який викликає таку довіру, може обернутися лютим криком, а ніжні пестливі пальці стиснуться, мов лещата, й позбавлять Біле Ікло будь-якої можливості чинити опір покаранню.

Але слова були як і раніше теплі й ласкаві, говорив цей бог так само лагідно, і не було нічого ворожого в його погляді, і нічого загрозливого в руці, що знай піднімалася й легенько лягала йому на голову. І в цих дотиках не було вже нічого підозрілого. Проте Біле Ікло мордувала якась незрозуміла внутрішня тривога, роздирало двоїсте почуття. Інстинкт повставав проти такого поводження, воно сковувало його, суперечило його пориванням до волі. Але ж і фізичного болю він не відчував. Навпаки, ці дотики ставали йому приємними. Ось рука пересунулася й почала чухати його за вухами — тепер цей дотик був іще приємнішим. Проте Біле Ікло був насторожі й побоювався якоїсь каверзи, почуваючи то страждання, то втіху, залежно від того, яке із цих почуттів брало в ньому гору.

— Оце так! Нема слів!.. — вирвалося у враженого Метта, коли він вийшов з хатини, щоб вихлюпнути брудну воду з миски. Він просто закляк на місці, побачивши, що Відон Скотт гладить Біле Ікло.

Почувши той голос, Біле Ікло відскочив назад і грізно загарчав.

Метт докірливо подивився на свого господаря і з жалем похитав головою.

— Ви мені вибачте, містере Скотт, але, їй-богу, у вас сидить сто чортів і кожен править своєї!..

Відон Скотт задоволено всміхнувся і, звівшись на ноги, нахилився над Білим Іклом. Він ласкаво заговорив до нього, потім повільно простягнув руку й знову почав гладити його по голові. Біле Ікло терпляче зносив ці незвичні пестощі й дивився підозріливо не на того, хто пестив його, а на Метта, що стояв на порозі хатини.

— Може ви й першокласний гірничий інженер, містере Скотт, — просторікував погонич, — але ви чимало втратили в житті, що малим ще не втекли з якимось цирком.

Біле Ікло загарчав, почувши голос Метта, але цього разу вже не відскочив від руки, що ласкаво гладила його по голові й по шиї.

І це було початком кінця колишнього життя, жахливого царства ненависті. Для Білого Ікла почалося нове, незбагненно прекрасне життя. Воно повністю залежало тепер від Відона Скотта, який мав докласти для цього немало зусиль і старання, використати свій розум і запастися неабияким терпінням. А Біле Ікло повинен був перебороти веління інстинкту, забути свій життєвий досвід і зректися минулого.

Минуле й близько не могло дорівнятися до цього нового життя, якого він зазнав упродовж кілька останніх тижнів у свого нового господаря й покровителя. Одне слово, якщо врахувати всі зміни, що сталися останнім часом, то це нове життя вимагало від Білого Ікла незмірно більшої кмітливості, аніж тоді, коли він потрапив із Дикої Землі в селище й визнав над собою владу Сірого Бобра. Тоді він був іще цуценям, податливою глиною, якій життя та оточення могли надати якої завгодно форми. Але тепер усе було інакше. Минуле життя добре попрацювало над Білим Іклом: воно озлобило його, перетворило в лютого, неприборканого «бойового вовка», який нікого не любив і якому ніхто не дарував любові. Переродитися означало для нього пройти через цілковитий внутрішній переворот, відкинути всі колишні навики. І цього вимагали від нього тепер, коли молодість лишилась у минулому, коли гнучкість була втрачена й м’яка тканина зав’язла, стала вузлуватою, твердою, мов залізо, а інстинкти й досвід диктували суворі правила, що визначали його поведінку, вподобання й бажання.

Одначе тепер, за нових