Біле Ікло - Джек Лондон

Він спустився на одну сходинку вниз, глянув на погонича, що так само безнадійно знизав плечима. Обоє перевели погляд на Біле Ікло. Він весь наїжачився, сердито гарчав і, напинаючи ланцюг, рвався до випряжених із нарт собак. Пси вже дістали від Метта науку дрючком і зрозуміли, що з Білим Іклом краще не зв’язуватися. Зараз вони лежали віддалік і вдавали, ніби геть його не помічають.

— Він вовк, а вовка не приручиш, — промовив Відон Скотт.

— Хтозна? — заперечив Метт. — Може, в ньому від собаки більше, ніж від вовка. Але в чому я впевнений, з того мене вже не зіб’єш. Є одна річ, і то цілком безперечна…

Погонич замовк і з таємничим виглядом кивнув у бік Лосиної гори.

— Ну то кажіть же, що воно за річ? — різко сказав Скотт, так і не дочекавшись продовження. — Викладайте, в чому справа.

Погонич тицьнув великим пальцем через плече, показуючи на Біле Ікло.

— Вовк він чи собака — це неважливо, але колись він був приручений.

— Та ні, не може бути!

— А я вам кажу, що так. Він ходив у запряжці. Ось придивіться ближче. У нього стерті місця на грудях — слід від ременя.

— Ваша правда, Метте! Перед тим як потрапити до Красунчика Сміта, він ходив у запряжці.

— А чому б йому не походити в запряжці й у нас?

— А чом би й ні! — розохотився Скотт. Але зараз же розчаровано похитав головою: — Ось уже два тижні він у нас, а став, здається, ще дикішим.

— А давайте спустимо його з ланцюга й подивимося, що вийде, — запропонував Метт.

Скотт глянув на нього недовірливо.

— Так, так! — продовжував Метт. — Я знаю, що ви це вже пробували, та спробуйте ще раз, тільки не забудьте взяти ломаку.

— Добре, але тепер я доручу це вам.

Погонич озброївся києм і підійшов до прив’язаного на ланцюгу Білого Ікла. Той стежив за дрючком, як лев стежить за батогом приборкувача.

— Бачите, як на дрючок вирячився, — сказав Метт. — Це добра ознака. Виходить, пес не такий уже й дурний. Не посміє кинутися на мене, поки я з дрючком. Він не зовсім скажений, повірте мені!

Як тільки рука людини наблизилася до шиї Білого Ікла, він наїжився, загарчав і припав до землі. Не спускаючи очей з руки Метта, він стежив за дрючком, занесеним над його головою, що був у другій руці. Метт швидко відстебнув ланцюга від нашийника й відійшов назад.

Біле Ікло не зразу навіть зрозумів, що він вільний. Йому не вірилося, що він знову опинився на волі. Багато місяців минуло відтоді, як ним заволодів Красунчик Сміт, і за весь цей час його спускали з ланцюга тільки для боїв із собаками, а потім знову він потерпав на припоні.

Він не знав, що йому робити з цією волею. А раптом боги знову замислили якусь диявольську штуку? Біле Ікло зробив кілька повільних, обережних кроків, щохвилини очікуючи нападу. Він не знав, як поводитися, настільки незвичною була ця воля. Про всяк випадок краще триматися подалі від цих двох богів, що стежать за ним, і відійти за кут хатини. Так він і зробив, і все обійшлося. Здивований цим, Біле Ікло повернувся назад, зупинився кроків за десять від людей і втупив у них пильний погляд.

— А не втече? — запитав новий хазяїн.

Метт знизав плечима.

— Ризикнімо! Ризик — шляхетна справа.

— Бідолаха! Найбільше він потребує людської ласки, — жалібно буркнув Скотт і пішов у хатину. Він виніс відтіля шматок м’яса й кинув його Білому Іклу. Той відскочив убік і став недовірливо розглядати шматок здаля.

— Назад, Майоре! — крикнув Метт, але було вже пізно.

Майор кинувся до м’яса, і в ту мить, коли шматок уже був у нього в зубах, Біле Ікло налетів і збив його з ніг. Метт кинувся до них, але Біле Ікло виявився спритнішим. Майор ледве підвівся, а з роздертої горлянки порснула кров, яка червоною калюжею розповзлася по снігу.

— Шкода Майора, хоч так йому й треба, — квапливо промовив Скотт.

Але Метт уже націлився вдарити Біле Ікло ногою. Все сталося за однісіньку мить — блискавичний стрибок, ось клацнули зуби, а далі пролунав зойк. Сердито загарчавши, Біле Ікло відповз назад, а Метт нагнувся й став оглядати поранену ногу.

— Хапнув добряче, — сказав він, показуючи на розірвану холошу й спідню білизну, де розпливалося криваве коло.

— Я ж казав, що справа безнадійна, — понуро мовив Скотт. — Я про цього собаку багато думав, не виходить він у мене з голови. Ну що ж, я не хотів цього, але вихід один.

Із цими словами він знехотя вийняв з кишені револьвера й, оглянувши барабан, переконався, що в ньому є набої.

— Послухайте, містер Скотте! — заблагав Метт. — Цей собака через пекло пройшов! Не можна ж вимагати, щоб він одразу перетворився в янголятко. Дайте йому час.

— Гляньте на Майора, — відказав Скотт.

Погонич підійшов до пораненого собаки. Той валявся на снігу в калюжі крові й конав.

— Таж так йому й треба! Ви самі це сказали, містер Скотте. Поласився на чужий шматок — от і заробив. Що ж тут дивного? Я б і шеляга ламаного не дав за собаку, що віддає своє м’ясо без бою.

— Але гляньте на себе, Метте! Собаки собаками, але всьому повинна бути міра.

— Що ж, так мені й треба, — уперто провадив своєї Метт. — Бо за що я його вдарив? Ви ж самі сказали, що він правий. Отже, я не повинен був його чіпати.

— Його треба застрелити, — наполягав Скотт. — Нам його не приручити!

— Послухайте, містер Скотт, треба дати йому хоч якусь можливість! Він її ніколи не мав. Бозна-що він витерпів, перш ніж потрапити до нас. Давайте спробуємо. А якщо він не виправдає нашої довіри, я його сам застрелю.

— Та мені самому не хочеться його вбивати, — відповів Скотт, ховаючи револьвер. — Нехай побігає на волі, і подивимося, чого від нього можна домогтися добром. Ось я зараз спробую.

Він підійшов до Білого Ікла й заговорив із ним м’яким, заспокійливим голосом.

— Візьміть дрючок про всяк випадок! — застеріг його Метт.

Скотт заперечливо похитав головою й продовжував говорити, намагаючись завоювати довіру Білого Ікла.

Біле Ікло насторожився. Безперечно, йому щось загрожувало. Він загриз собаку цього бога, вкусив його товариша. Чого ж тепер чекати, крім суворого покарання? Проте він не змирився. Шерсть на ньому стала сторчма, все тіло напружилося, він ощирився й пильно стежив за людиною, приготувавшись до будь-якої несподіванки. В руках Скотта не було дрючка, і Біле Ікло підпустив його до