Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Люди з’являлися ніби з нізвідки: зверху, знизу та по всіх коридорах в яскравих жилетах з написом «Рятівник». Ще навіть не вимкнули сигналу тривоги, а персонал уже попередив нас, що це не навсправжки. Як пізніше пояснила Стельваген: «Щоб запобігти серцевим нападам».

Усвідомлення того, що це лише тренування, означало, що більшість пожильців провели час, досьорбуючи каву, а тоді знову піднялися нагору, аби захопити кардиган, бо надворі було прохолодно. Про черги, які через це утворилися біля ліфтів, можна було складати повідомлення наче про затори на дорогах. Хоча всім відомо, що під час пожежі не можна користуватися ліфтом. Чимало наших старих пеньків категорично відмовилися йти по сходах — і це зрозуміло, якщо треба штовхати ролятор. Тому вони просто стояли й чекали на ліфт, який так і не приїхав. Зрештою, керівник евакуаційної команди вирішив, що, враховуючи вигадану пожежу, ліфтом користуватися все-таки можна. До того часу одна пані вже гепнула зі сходів, а комусь затисло пальці автоматичними пожежними дверми.

Якщо трапиться справжня пожежа, то, сподіваюся, полум’ю буде із ким розважитися, адже минуло тридцять п’ять хвилин, поки вийшов останній пожилець, а перші вже встигли повернутися всередину. Їхнім контрнаступом керували працівники, бо надворі було таки морозно.

Від самої лише думки про це я полотнію.

Учора надворі було напрочуд гарно, тож я вирішив узяти мобільного скутера на невеличку поїздку. Та незадовго після від’їзду попереду, наче Пилип з конопель, вигулькнуло авто. Я загальмував. Мотоцикліст позаду, який стрімко нісся простісінько на мене, мусив скрипнути гальмами, аби зупинитися й запобігти зіткненню. Байкер, десь років двадцяти, зневажливо глянув на мене.

— З дороги, старий козел!

— Для тебе — пан Старий Козел. Трохи поваги, будь ласка. Хіба не про це ви, молоді, завжди торочите — про повагу?

Я вдарив себе кулаком у груди і протягнув: «Геть неповагу, чоловіче!»

— Назад, старий козел!

Я позадкував, аби звільнити місце і пропустити його.

Нахилившись ближче, він плюнув мені в обличчя, а тоді додав газу й хутко дав драпака. Плювок скотився по щоці. Я з огидою витер його рукавом.

Додому я прямував закипаючи від немічної люті.

Тепер от я прочитав, що у «мого» мера, Ебергарда ван дер Лаана, рак простати. Такі новини зовсім не поліпшили мого настрою. Мер Амстердама — один із небагатьох, ким я захоплююся. Класний хлопець і хороший керівник — рідкісне поєднання.

Я визирнув з вікна, де лило наче з відра упродовж останніх трьох годин, і це наштовхнуло мене на думку, що якщо зараз же не зателефоную до Еф’є, то можу просто накласти на себе руки. А якщо не буде її, то пошукаю Еферта. Якщо і його не буде, то проваляюся решту дня в ліжку.

На щастя, учора Еф’є була вдома. Вона має заспокійливий, підбадьорливий вплив на мене, й усе, що їй треба, — це просто бути поруч. Вона вислухала мою історію про слинявого бовдура. Коли я дійшов до частини з плювком, то від раптової зміни почуттів її голова рвонулася назад, так ніби й вона відчула огидний плювок на власному обличчі.

— Якби у тебе був пістолет, ти б влучив у нього — бах! Просто на його мотоциклі, уявляю собі.

— А це ідея… Та я промазав би, бо дуже тремтів, а натомість, мабуть, вцілив би у невинного свідка. Тож це добре, що пістолета в мене не було.

Тоді Еф’є запропоновувала, щоб ми відкинули всі застереження щодо вітру й випили перед обідом «каву з ногами». Хто не знає, то це ірландська кава.

Допомогло.

За чаюванням пані Бастіаанс розповіла про випробовування фритюрниць, проведеним «Довідником споживачів».

«Moulinex Pro Clean A MC7» отримала «подвійний плюс» за «прилипання крихт». Пані Бастіаанс ніяк не могла докумекати, що це означало: що крихти прилипають чи не прилипають до чіпсів. Вона вважала себе експертом у чіпсах, однак не була впевнена щодо значення прилипання крихт. Це обговорення було цікавим ще й тому, що стаття в «Довіднику споживача» була п’ятирічної давності, а в притулках суворо заборонено будь-яке смаження. От і сидиш тут, змушений хоч-не-хоч слухати цю маячню.

На дошці оголошень вивісили повідомлення, що щорічна поїздка Спілки пожильців скасовується через непорозуміння між її членами. Нові вибори відбудуться навесні. Усі поточні члени висуватимуть себе на ще один термін.

Не випадково правління складається із чотирьох найбільших упертюхів цієї установи. Якщо підфортунить, усіх чотирьох знову переоберуть — і наступного року поїздки теж не буде.

Кілька років тому я поїхав-таки на одну з їхніх екскурсій. Поїздка була одноденна, до Ахена (це в Німеччині). Дорогою туди ми зупинилися в Ейндговені на оглядини і тестування матраців, в Ахені ми потрапили на німецьку версію Тапперуерівскої вечірки, а на зворотному шляху знову зупинилися в Ейндговені, де чоловік у білому лабораторному халаті вламав нас купити вітамінний тонік, завдяки якому