Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

– Отже шкідливі потоки, що витікають від Ками, повинні до неї повернутися?

– Природно. Розбурханий астральний вихор, що є по суті сконцентрованою волею, завжди досягає мети і не може відступити, не викликавши чиєїсь смерті. Якщо об’єкт атаки усунеться з його шляху, убивчий струм повертається до того, хто його вислав і вражає його.

– Дивовижно! Виходить, маг гине, уражений власною отрутою?

– Так. Таке явище називається в магії ревальвацією. Таким чином, оператор часто буває схильний до великого закону магічного «покарання».

– Мені згадалася відома історія з «Нового Заповіту» про демонів, що їх Ісус вигнав з тіла одержимого у свиней.

– Вдалий приклад. Христос, так чудесно вилікувавши одержимого, дав свідчення своєї високої магічної сили: він перервав магнетичний струм, спрямований на одержимого злою волею. Вельми знаменна річ: чорні сили, що опанували тіло нещасного, були змушені вселитися в інший, нижчий організм. Вигнаний з людини астральний вир був спрямований на тварин, і вони, одержимі демонами, кинулися в море й потонули.

– Отже, не нам загрожує небезпека, якщо розірвати контакт з Гальшкою, а Камі?

– Цього можна було б сподіватися, якби не одна суттєва річ: Кама знає, що коли чорний маг звільняє когось від чарів, які сам наслав, повинен мати в резерві другу жертву; інакше удар вразить його самого.

– Не розумію. Адже Кама, напевно, не має наміру звільнити Гальшку від своєї влади?

– Так, але я примушу її це зробити, перервавши магічний зв’язок між лялькою і твоєю нареченою. Ефект такий самий, мовби Кама добровільно звільнила від чар свою суперницю. Що б там не було, вона передбачила таку можливість і без сумніву затягнула подвійну петлю. Вся річ у тім, кому вона призначила роль «заступника» жертви і хто має увібрати в себе «заряд», визволений з тіла Гальшки?

– Тепер розумію. Неважко здогадатися – один із нас.

– Так, ти або я. Маю таке враження, що весь мій будинок пронизаний мстивою отрутою цієї злобної істоти. Передбачаю, вона володіє могутньою силою і удар буде нищівним. Але спробую її спаралізувати хоча б частково.

– Яким чином?

– Бачиш араукарію?.. Моя улюблена рослина – пам’ять про неї, єдина і остання пам’ятка у день розлуки. Араукарія повна сил і соків, і вона нас врятує, витримає отруйний удар.

Я здивовано поглянув на нього.

– Не розумієш, Єжи? Перш ніж перервати зв’язок з Гальшкою, я з’єднаю ляльку з араукарією. Араукарія теж органічна істота. Може, прийме на себе удар, призначений одному з нас?

Він зробив між фігуркою і рослиною декілька еліптичних пасів.

– Зв’язок налагоджений, – Анджей опустив руку. – Зараз розірвемо ланцюг з Гальшкою.

Він подивився на мене. У світлих живих очах його я вперше побачив скупі сльози.

– Єжи! – заговорив він схвильовано. – Нам необхідно попрощатися. Можливо, бачимося востаннє. Прощай, Юр!.. Я любив тебе, як сина. До побачення. на тому березі!..

Я кинувся в його обійми, ридання душили мене.

За хвилю Анджей вже «шукав» напрямок, де треба було розв’язати «астральний вузол». Спрямувавши погляд у простір, з напружено витягнутими руками він швидко обертався навколо вертикальної осі власного тіла, наче факір у вихорі танцю. Нарешті знайшов. Різко зупинився, як укопаний, і почав робити руками дивні, спочатку ледве вловимі рухи. Але я розрізнив дві лінії: одна крива простувала до нас, інша вела в протилежний бік: поєднання їх нагадувало гіперболу.

Раптом Вєруш весь напружився, немов для стрибка і, піднявши праву долоню вгору, різко розітнув простір між невидимими лініями. Я мимоволі затремтів. А він, тяжко спершись рукою на моє плече, очима показав на араукарію:

– Поглянь туди!

За одну мить прекрасна розкішна рослина дивовижно змінилася. Немов спалена вогненним вихором, вона вмить змінила барву; замість соковитої зелені з вазонка визирав рудий-іржавий скелет, що мовби згорів у лихоманці. Ще хвильку тому буйні пружні гілки безпорадно повисли, згорнулася хвоя, обмита отрутою, конвульсіями болю скривилися стовбур і гілки. На наших очах араукарія гинула.

Не встиг я отямитися від переляку, як пролунав глухий зловісний гуркіт. Інстинктивно я схопив Анджея за руку:

– Що це?

Обличчя мого друга смертельно зблідло, очі фосфоресціювали божевільним світлом.

– Будинок валиться, – відповів пошепки.

Я зиркнув на стіни. Вєруш мав рацію: навсібіч від підлоги до стелі розбігалися, зловісно перетинаючись, довгі тріщини. Рука Анджея нервово вхопилася за моє плече.

– Подивися туди! – прошепотів блідими губами. – Онде, там, за столом, в кутку біля стіни!.. Бачиш?!.. То він!..

У пекельному гуркоті стін, які розступалися, я раптом побачив в кутку на підлозі голе людське тіло – ні! – не тіло, скелет, жахливо схудлий, обтягнутий жовтою, як пергамент, шкірою скелет людини. Від шиї до лівої стопи тіло прорізала навскоси довга, набрякла кров’ю смуга, наче від удару блискавки. Там, куди вразило найдужче, шкіра тріснула на добрих два пальці, оголивши чорні обвуглені нутрощі. Страшною була сила, яка вразила ці людські останки.

Я глянув на маленьке обличчя, викривлене жорстокою усмішкою, з рудою борідкою клином, і упізнав Ястроня. Наче уві сні прозвучало останнє зітхання вочевидь умираючого Анджея:

– Його вибрала…

Гуркіт, що мовби стрясав підвалинами світу, заглушив усе. Здригнулися стіни, захиталась покрівля і з жахливим гуркотом обвалилася. Водномить вілла перетворилася на руїну дрібних, сліпучо-білих камінців. А посеред стертого ледь не в порошок будинку стояв я, дивом уцілілий. Переді мною лежало тіло Ястроня, присипане румовищем, а наді мною сяяло пополудневе сонце.

– Анджею! – закричав я голосом безпорадної дитини. – Анджею!..

І озирнувся у пошуках товариша – марно! Вєруш зник. Я залишився один – зовсім один.

Ніби в насмішку сяяло сонце і заливало сліпучим світлом порожнечу. Звідкись зі щілини вислизнула велика чорно-золота ящірка, пробігла по тілу Ястроня і знову зникла в руїнах. Я знепритомнів.

Епілог

Після довгої, нескінченно довгої ночі, я побачив над собою обличчя. Було знайоме і зичливе. Я підвівся і простягнув руку. Руку стиснула дружня тепла долоня.

– Вам не можна рухатися! – сказав хтось, схилившись наді мною.

– Це ви, пане докторе? – запитав я, пересилюючи жахливу втому, що стискала мої повіки залізними пальцями.

– І говорити не можна, – прозвучав той же голос здалеку.

Всупереч забороні я сів на ліжку. Упізнав доктора Беганського.

– Де я? Чи повернувся Вєруш?

– Ви у себе вдома. З паном Вєрушем я не знайомий.

– Хто мене приніс додому? І чи давно я тут?

– Спокійно, спокійно. Лежіть тихо, не робіть різких рухів. Ви, на щастя, видужуєте після дуже серйозної хвороби; будь-які хвилювання можуть повернути її.

– Яке сьогодні число? – байдуже спитав я.

– Двадцять шосте липня.

Я порахував дні і мені зробилося ніяково.

– Отже, цілий місяць без свідомості?

– Не важливо, відколи і як довго; слава Богу, небезпека минула.

– Що зі мною було? Запалення мозку? Що?!

– Пане Єжи, – ухильно відповів лікар, – навіщо вам назва хвороби? Номенклатура