Виправний день - Чак Паланік
Побіля них молодша жінка різко високо скрикнула і поточилася на кругляк. Зирнули люди на неї стурбовано, та допомогти не поспішали.
Без роздумів праля з незнайомкою вклякли і взялися надавати помогу. Спідницю і муслінову білизну молодої жінки гарячий розсіл просочував. Очевидячки, прийшла її пора народжувати. Якщо все так, дитина, що народиться, буде первістком Чарлі, і через те жодна з жон-суперниць підсобляти не квапилася.
Відтак праля підійшла й узяла породіллю в руки, поки незнайомка присіла зболеній жінці межи колін. Полегшуючи прихід дитини, незнайомка промовила:
— Угомонися ти, в Колишні часи багато я злогів приймала, — звернувшись до пралі, прорекла вона: — То я пеклася за сина твого.
Загартована праля на мить скинула свою кремінну манеру.
— Мого сина? Мого Теренса?
Не відволікаючись від злогів, поспитала незнайомка:
— Чом ніс у тебе зламаний?
Праля підняла шкарубку долоню і неуважно торкнулася забутого ґанджу. Але не зронила відвіту ніякого.
У світі, до того як його почали вимірювати рекордними врожаями батату і дітей, жінка ця чудна служила людству в шпиталі. Так і передала вона синові тепер уже пралі книгу Талбота.
— За твоїм велінням, — відала жалібниця, — збрехала я. Хлопцеві повідала, що книжина від вітця його. Вітця, що я його зроду-віку не стрічала. Як прохала ти, обманула я Теренса та сказала, що вітець його пантрує за ним, хоча й знала, що то лжа.
Обидві жінки стривожено перемовлялися, працюючи над тим, щоб вивільнити дитя зі загати.
— Ти? — з недовір’ям запитала праля.
Жалібниця займалася дитям, що виходило. Похитавши головою, мовила вона:
— Виділа я, як ти пишеш у книжці. По що вчинила ти віроломство таке?
— Бля. Не знаю, — лайнулася праля, порушуючи прецедент небезпечний, говорячи грубою мовою Колишніх часів. — Я це взяла з «Бембі».
Жалібниця вторила:
— «Бембі»?
Праля продовжила незворушно:
— Ну, того оленя з мультику, — обвислі зморшки зачервонілися, наче з досади. — Пам’ятаєш? Коли олень виходить з лісу і каже Бембі, що той — його син і спадкоємець і що цей олень завжди був його таємним хранителем.
— Стоп, — сказала жалібниця, на мить відірвавшись від напівнародженого нащадка. — То ти вигадала благородного люблячого батька?
Без заперечень праля продовжила:
— Потрібно було, щоб Теренс мене ненавидів, лише так у нього з’явилися б хоч якісь яйця.
Підняла жалібниця скривавлене маля в повітря і пацнула по рожевих сідницях. Поцікавилася:
— А мати-олениха хіба не померла там?
Маля енергійно заплакало. Маленька дівчинка, бідося. Розсіявшись від спогаду, праля сказала:
— Ага. Але хто хоче вмирати? Я змусила Теренса ненавидіти мене.
Уклала жалібниця здорове жваве немовля в руки мами новоспеченої. Тут уперше ця вимучена, спітніла молода жінка приєдналася до розмови й запитала:
— І що ж приключилося з вашим Теренсом?
Ніби за командою, глядачі параду радісно загукали. Геральдичні корогви моторно тріпотіли від вітру, виявляючи гаму кольорів на соковитих, уручну витканих оксамитах. Тепле повітря відлунювало литаврами численних кортголтів і волинок. Ноги в марші дотримувалися темпу під рівномірні удари таборів і тимбрелів. Ця радісна увага була зосереджена на вожді Чарлі. Облаченному в дермантин. Причепурений у шкірзамінник вождь важко накульгував з боку на бік, підтримував його лічець королівський.
Цим виученим супутником, цим наглядачем за здоров’ям короля був ніхто інший, як Теренс. І коли вона забачила сина свого, зрілого чоловіка, на такій престижній посаді, серце цієї пралі вистрибувало з грудей від гордості й достоїнства.
Недовгим був тріумф її. Бо законний шериф наказав їй відступити й прочистити коридор, щоб усі могли поглядіти на їхнього кульгавого зболеного лідера.
І не міг не зачути Чарлі вибухів сміху жіночого, що виникали в нього за спиною. А сміялися то тисячі жон, та так щиро, що сповзали на бруківку і перегодом вивільняли свої лона від здорових рожевих новонароджених. Бо сила-силенна їх обдарувала королеву Шасту коричневими павуками-самітниками, які й прикінчили королівський орган Чарлі, і всі вони знали, що вичепурений перлинами гульфік його порожній, як барабан.
Коли праля з жалібницею кинулись опікати народження нової хвилі дитят, цілителька запитала:
— Але скажи… навіщо було брехати?
Проводжаючи поглядом сина, який зникав удалині, усміхнена праля стенула плечима.
— Я хотіла, щоб він вірив у батька і, в ширшому розумінні, у Бога, — споглядаючи, поки він не щез із виду, вона сказала: — Так жити простіше.
Тремтяча фігура підкралася на галявину, освітлену ватрою. Змарнілий блукач, одягнений у строгий костюм, що перетворився на ганчір’я за місяці диковини. Незнайомець глянув на маленьку організовану групу з гомо і гетеро, білих і темношкірих, жінок і чоловіків.
Із молодих людей, що сиділи навколо багаття, жодна не наважилася поворухнути й м’язом. Найменший порух, і незнайомець кинувся б геть. Блукач, цей блукач зловив їхні погляди широко розплющеними запаленими очима. Він нюхнув повітря, ніздрі роздулися, очевидно, подразнені ароматом підсмажених сардельок.
Нік, аж занадто щедрий Нік, обшукав свої кишені. На витягнутій руці він запропонував тремтячому чоловікові пігулку:
— Здається, комусь не завадить трохи перкодану.
Шаста змусила його замовкнути. Вона висмикнула гаряче м’ясо з кінця Джамалової загостреної палиці. Відчула вологе тепло сардельки в пальцях і гострий удар провини як дружина. На знак відшкодування вона стала на коліна. Її товариші, Нік і Фелікс, Джамал і міс Жо, Ґевін і Шарм, зашипіли, щоб вона тримала безпечну дистанцію, але жінка відмахнулася від них рукою.
Киваючи, заплющивши очі від задоволення, Джамал пошепки прокричав:
— Кльово! Просто як у Стейнбека!
Демонструючи співчутливу люб’язність, Шаста Санчез подала соковитий, жирний шматочок цьому загнаному, перестрашеному колишньому президентові розлучених штатів.
Робота йшла повільно. Після того як марширувальники і дудері минули… щойно радісна юрба пішла своїм шляхом із пискотливими новонародженими… колишній сенатор Голбрук Деніелс узявся штовхати важкий сарай на двох колесах уздовж тихого маршруту параду.
Механічною щіткою він самотужки згрібав пелюстки троянд і конфетті. Плоскою лопатою він збирав викинуті плаценти, а також засохлий конячий гній і все це скидав собі на візок.
А в той же час, приваблені запахом свіжої крові, заслинені зграї вовків підбиралися в тінях навколо.
І поки Волтер Бейнс стікав кров’ю від кульового поранення в лоб…
У підвалі покинутого будинку крапля крові набралася у струпній рані на кощавій руці старого чоловіка. Він розплющив очі. Зрозумівши, що залишився один, він зігнув і розігнув закляклі пальці й почав здирати скотч, який кріпив його зап’ястки і щиколотки до міцного дерев’яного крісла. Він ніколи не був міцно прив’язаний і міг утекти в будь-який момент. Якщо втеча взагалі колись була його метою.
Його