Книга Балтиморів - Жоель Діккер

Гадаю, в мого батька взяло гору самолюбство. Він вирішив і хотів, щоб поважали його рішення. Тож він наполягав на своєму. Може, з переконаності, може, задля того, щоб піти наперекір братові, — цього вже не дізнається ніхто. Дідусь не наполягав, либонь, боявся, що образить його.

Коли моя матінка розповідала про це в салоні авто, на думку мені сплив один дитячий спогад. Мені було тоді сім років. Я прибіг із вітальні до кухні, волаючи: «Мамо, мамо! Там дядечка Сола показують у телевізорі!» То була перша його гучна справа, початок його слави. Коло нього на екрані був і його клієнт, Домінік Пернель. Пам’ятаю, кілька тижнів я гордо розповідав усім, хто хотів слухати, що в газетах писали про дядечка Сола і татового начальника. Та я не знав, що Домініка Пернеля затримала Комісія з безпеки біржових операцій SEC[7] після того, як він підробив звітність «Гаєндрасу», щоб співробітники компанії повірили в процвітання їхньої фірми, й у такий спосіб продав їм на мільйони доларів своїх акцій. Нью-Йоркський суд дав йому за це сорок три роки ув’язнення.

Після його арешту акції «Гаєндрасу» упали, знецінившись у п’ятнадцять разів. Компанію придбала за безцінь велика німецька фірма, що існує досі. Сімсот тисяч доларів мого батька й дідуся варті були тепер 46 666,66 долара. Балтимори стали карою для мого батька. Їхній дім, автомобілі, Гемптон, їхні вакації у Вістлері, святкування Днів подяки, апартаменти в Буенавісті, приватний патруль в Оук-Парку, що підозріливо дивився на нас, — усе нагадувало йому, що він програв, а брат його процвітає.

*

Того дня в червні 2011 року після розмови з матінкою я зателефонував дядечкові Солові. Здається, він радий був мене чути.

— Я оце снідав із мамою, — сказав я. — Вона розповіла мені про продаж компанії «Гаєндрасу» й про те, як тато втратив свої й дідусеві гроші.

— Дізнавшись, що він купив ті акції, я щосили намагався вмовити його їх продати. Після краху твій батько докоряв мені за те, що я не пояснив йому до пуття ситуацію. Але зрозумій, що на тоді Домінік Пернель уже перебував під слідством Комісії з біржової безпеки, він звернувся до мене по захист, тож я знав, що він збрехав своїм співробітникам і перепродав їм свої акції. Я не міг сказати цього твоєму батькові: я знав, яке розвинене в нього почуття справедливості, він обов'язково всіх попередив би. Адже вони, як і він, теж уклали свої гроші в ті кляті акції. Та якби це випливло, якби Комісія дізналася, що я сказав це твоєму батькові, то до в'язниці запроторили б і діда, і твого батька, й мене. Я міг тільки благати його, щоб він їх продав, але він і слухати не хотів.

— А дідусь гнівався на тата?

— Хтозна. Він завжди казав, що ні. Після цього в «Гаєндрасі» сталося скорочення штатів, але твій батько, на щастя, зміг утриматися на роботі. Зате дідусь втратив усі свої гроші на старість. Відтоді допомагав йому я.

— Ти допомагав йому, бо ви посварилися? З почуття провини?

— Ні, я допомагав, тому що він мій батько. Тому що в нього й шеляга не лишилося. Тому що мої гроші я здобув завдяки йому. Не знаю, що сказала твоя мати з приводу нашої сварки, та правда в тому, що то було страшенне непорозуміння, а я був надто дурний і занадто гордий, щоб залагодити це. Це в нас із твоїм батьком спільна риса: ми не хочемо слухати розумних порад.

— Бабуня казала, це через те, що ти встряв до боротьби за громадянські права.

— Та я насправді й не встрявав.

— А та світлина, що була на обкладинці ілюстрованого часопису?

— Я брав участь лише в одній демонстрації, щоб зробити приємність Анітиному батькові, який був запеклим активістом. Ми з твоєю тітонькою були в перших лавах поруч із ним, нам не поталанило, то ми й потрапили на ту світлину. Ото й усе.

— Як це? Не втямлю, їй-богу. Бабуня казала, ти весь час із ними мандрував.

— Вона не все знає.

— То що ж ти тоді робив? І чому дідусеві здавалося, ніби ти так гаряче узявся захищати громадянські права? Ви ж дванадцять років по тому не спілкувалися!

Дядечко Сол уже хотів було пояснити мені все, аж пролунав дзвінок у двері. Він відклав слухавку, щоб відчинити, і я почув жіночий голос.

— Маркі, — сказав він, знову взявши слухавку, — я мушу покинути тебе, хлопче.

— Це Фейт?

— Ага.

— У тебе є щось із нею?

— Ні.

— Ти міг би сказати мені, якщо це так. У тебе ж є право бачитися з жінкою.

— Нічого в нас із нею немає, Маркі. Ні з нею, ні ще там із кимось. Я просто не маю такого бажання. Тільки твою тітоньку я кохав і завжди її кохатиму.

36

Коли я повернувся до Бока-Ратона після двох днів у Нью-Йорку, видно було, що я дуже змінився. Сталося це на початку травня 2012 року.

— Що з вами таке, друже мій? — насилу вгледівши мене, спитався Лео.

— Ми з Александрою цілувалися. У мене вдома, в Нью-Йорку.

Він розчаровано скривився.

— Сподіваюся, це сприятиме просуванню роботи над романом.

— Ох, не радійте так, Лео.

Він усміхнувся.

— Радий за вас, Маркусе. Я так вас люблю. Ви хороший хлопчина. Якби в мене була дочка, то я хотів би, щоб ви побралися з нею. Ви заслуговуєте на щастя.

Відколи ми зустрілися з Александрою в Нью-Йорку, я не мав жодної звістки від неї. Двічі намагався зателефонувати, та марно.

Не маючи ніяких новин, я спробував пошукати їх в інтернеті. На офіційній Кевіновій сторінці у Фейсбуку прочитав, що вони подалися до Кабо-Сан-Лукаса. Там були і світлини: вона сиділа на краю басейну, з квіткою в волоссі. Дуже недобре було з його боку виставляти отак прилюдно її приватне життя. Ті світлини потім опублікувало кілька таблоїдів. Я прочитав:

КЕВІН ЛЕЖАНДР СПРОСТОВУЄ ЛИХІ ЧУТКИ, ПУБЛІКУЮЧИ СВОЇ ФОТО З АЛЕКСАНДРОЮ НЕВІЛЬ НА ВАКАЦІЯХ У МЕКСИЦІ.

Мене це страшенно вразило. Нащо було цілуватися зі мною, а потім їхати з ним? Врешті мій агент переповів чутки про них.

— Ти знаєш уже, Маркусе? Поміж Кевіном і Александрою щось негаразд.

— Я бачив, які вони щасливі в Кабо-Сан-Лукасі.

— Ти бачив їхні світлини. Певне, Кевін хотів лишитися з нею наодинці, то запропонував туди