Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Енні залишила це звернення без відповіді.
— Ви хочете сказати, мем, що містер Мелдон має якусь хворобу?
— Хворобу? — відгукнулася Старий Солдат. — Мій любий сер... в нього все на світі.
— Крім здоров'я? — допитувався містер Вікфілд.
— Крім здоров'я, авжеж! — відказала Старий Солдат. — Без сумніву, він зазнав жахливих сонячних ударів і тропічних пропасниць, і гарячки, і всяких хвороб, які тільки можна собі уявити! А щодо його печінки, — жалісно проказала Старий Солдат, — то її він, безперечно, втратив, щойно потрапив туди.
— Він пише про все це? — спитав містер Вікфілд.
— Пише? Мій любий сер, — відказала місіс Марклгем, похитуючи головою і віялом, — ви погано знаєте мого бідолашного Джека Мелдона, якщо ставите такі запитання. Пише? Тільки не він. І не напише, хоч би ви прив’язали його до копит чотирьох диких коней!
— Мамо! — сказала місіс Стронг.
— Енні, люба моя, — відповіла їй мати, — раз і назавжди я мушу просити тебе не уривати мене, якщо тільки не збираєшся підтвердити мої слова. Ти знаєш не гірше за мене, що твій кузен Мелдон дозволив би скоріше прив'язати себе до копит скількох завгодно диких коней — чого це я маю обмежуватися чотирма? Я не хочу обмежуватися чотирма! — восьми, шістнадцяти, тридцяти двох коней, скоріше, ніж напише щось таке, що може зруйнувати плани доктора!
— Плани Вікфілда, — спробував виправдатися доктор, благально дивлячись на свого порадника, — тобто, наші спільні плани. Я сказав — за кордоном чи на батьківщині.
— А я сказав, — похмуро додав містер Вікфілд, — за кордоном. Я радив відіслати його за кордон. Я за це відповідаю.
— О! Відповідаєте! — вигукнула Старий Солдат. — Все робилося з найкращою метою, любий мій містере Вікфілд; все робилося з найкращою, найблагороднішою метою, ми це знаємо. А якщо цей любий хлопець не може жити там, то він там жити не може. А якщо він не може там жити, то він там помре, перш ніж зруйнує докторові плани. Я його знаю, — мовила Старий Солдат, обмахуючись віялом, в якомусь пророчому натхненні. — I я знаю, що він там помре, перш ніж зруйнує плани доктора.
— Гаразд, гаразд, мем, — привітно мовив доктор, — я не так уже міцно тримаюсь своїх планів, я їх можу сам зруйнувати. Я можу натомість виробити якісь інші плани. Якщо містер Джек Мелдон повернеться додому через поганий стан здоров’я, ми не дозволимо, щоб він поїхав назад, і спробуємо добре влаштувати його в цій країні.
Місіс Марклгем так розчулилася цією шляхетною промовою (що й казати, вона зовсім не сподівалася на це і не робила жодних спроб навернути на це розмову!), що спромоглася тільки зауважити, що вона не помилилася у докторові, та кілька разів поцілувати своє віяло й потім поплескати ним доктора по руці. Потім вона почала мило докоряти своїй доньці Енні за те, що та не дуже радіє, коли такі щедроти сиплються заради неї на спільника її дитячих пустощів. Далі шановна пані розважила нас кількома подробицями про інших високодостойних членів своєї сім'ї, що їх бажано було б поставити на їхні високодостойні ноги.
Увесь цей час її дочка Енні жодного слова не вимовила, жодного разу не підвела очей. Увесь цей час містер Вікфілд не спускав очей з місіс Стронг, яка сиділа поруч з Агнес. Мені здавалося, що він ні на кого не звертав уваги і стежив тільки за молодою жінкою. Потім він спитав, що саме писав містер Джек Мелдон про себе і до кого це він писав.
— Ось його лист, — сказала місіс Марклгем, беручи до рук папірця, що лежав на каміні над докторовою головою, — любий хлопець пише самому докторові... де це місце? О! — «На жаль, мушу повідомити вас, що здоров'я моє в дуже поганому стані, і я боюся, що змушений на деякий час повернутися додому, бо в цьому єдина надія одужати». Все ясно, бідолашний хлопчик! Єдина його надія одужати! Але в листі до Енні сказано ще ясніше. Енні, покажи мені ще раз того листа.
— Не тепер, мамо, — тихо попросила та.
— Люба моя, справді, ти буваєш у деяких питаннях найсмішнішою істотою в світі, — відказала їй мати, — ти напрочуд холодно ставишся до потреб твоєї рідні. Ми, мабуть, ніколи й не почули б про цей лист, якби я сама не спитала. Хіба це ти звеш, люба моя, довірою до доктора Стронга? Дивуюся тобі, справді! Ти маєш краще розуміти такі речі.
Енні мусила дістати листа. Мені довелося передавати його старій леді, тож я помітив, як тремтіла її рука, що так неохоче давала мені папірець.
— А тепер подивимося, — сказала місіс Марклгем, прикладаючи до очей лорнет, — де воно, це місце «…спогади про старі часи, моя наймиліша Енні…» і таке інше… Це не тут. «Милий старий проктор» — про кого це він? Боже мій, Енні, як нерозбірливо пише твій кузен Мелдон, і яка я дурна! — «Доктор», звичайно. Ах, справді, милий! — тут вона знову поцілувала своє віяло й помахала ним на доктора, який щасливо та задоволено дивився на всіх нас. — Нарешті я знайшла. «Може, ви здивуєтесь, почувши це, Енні» — ні, правду кажучи, бо знаємо, що він ніколи не був міцним. А що я оце казала? — «але я пережив так багато в цьому далекому краї, що вирішив якнайшвидше покинути його будь-якою ціною; взяти відпустку з огляду на хворобу, якщо вдасться; якщо не вдасться, то зовсім піти у відставку. Неможливо й змалювати все те, що я тут пережив і переживаю». І коли б не рішуче слово цієї найкращої людини, — продовжувала місіс Марклгем, знову грайливо погрозивши докторові віялом і згорнувши листа, — то неможливо було б змалювати мої страждання при думці про це.
Містер Вікфілд ані слова не сказав, хоч стара леді допитливо дивилася на нього, немов чекаючи коментарів до цих звісток. Юрист уперто мовчав, уп’явши очі в підлогу. Він сидів так і потім, коли всі говорили про інші речі; тільки іноді задумливо поглядав на доктора або на його дружину, або на них обох.
Доктор дуже любив музику. Агнес співала ніжним і виразним голосом, та й місіс Стронг співала не гірше. Вони вдвох проспівали нам дует, зіграли в чотири руки, словом, влаштували нам справжній концерт. Але я звернув увагу на дві речі: по-перше, хоч збентеженість Енні швидко зникла, і вона стала знов поводитися невимушено, якесь відчуження між нею і містером Вікфілдом зростало дедалі більше; по-друге, містер Вікфілд начебто не схвалював дружби між Енні й Агнес і стурбовано стежив за ними. І саме тоді, мушу визнати, мене почала бентежити згадка про те, що я бачив у ніч від'їзду містера Мелдона. Невинна краса її обличчя почала мені здаватися
