Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Але хто це вривається в моє життя? То — міс Шеферд, яку я люблю.
Міс Шеферд навчається і мешкає в пансіоні панночок Неттінгелс. Я обожнюю міс Шеферд. Це — маленьке дівча у короткому жакетику, круглолице, кучеряве. Юні вихованки панночок Неттінгелс теж щонеділі приходять до церкви. Я не можу дивитись у свій молитовник, бо мушу дивитись на міс Шеферд. Коли співає хор, я чую тільки міс Шеферд. У службі я подумки ставлю ім'я міс Шеферд серед імен королівської сім'ї. Вдома, у своїй кімнаті, я інколи нестримно скрикую «о, міс Шеферд» у пориві любові.
Деякий час я мучусь сумнівами щодо почуттів міс Шеферд. Але нарешті доля посміхається мені, і ми зустрічаємось у школі танців. Міс Шеферд — моя партнерка. Я торкаюсь рукавички міс Шеферд, тремтіння іскрою пробігає по правому рукаву моєї куртки до кінчиків волосся. Я не кажу нічого ніжного міс Шеферд, але ми розуміємо одне одного. Ми з міс Шеферд живемо, щоб з'єднатись.
Хотів би я знати, чому це я потайки подарував міс Шеферд дванадцять бразильських горіхів? Ними не можна висловити мої почуття, їх важко запакувати у звичайний мішечок, їх складно розколювати, навіть поклавши між дверима, і вони масні всередині; але я відчуваю, що цей дар приємний для міс Шеферд. Я складаю до ніжок міс Шеферд м'які ніжні бісквіти і безліч апельсинів. Одного разу в гардеробній кімнаті я цілую міс Шеферд. О, щастя! І хто б спромігся змалювати мій відчай і обурення наступного дня, коли я почув, що панночки Неттінгелс змусили міс Шеферд стояти в колодках, бо вона вивертає носки всередину.
Міс Шеферд — єдина тема, єдиний образ мого життя. Як зможу я колись розлучитися з нею? Не розумію. А все ж таки охолодження зростає між міс Шеферд і мною. До мене доходять чутки, ніби міс Шеферд сказала, що мені не слід так залицятися до неї, і що вона віддає перевагу мастерові Джонсу. Джонсу! Хлопцеві без усяких чеснот! Прірва між мною і міс Шеферд зростає. Нарешті якось удень зустрічаю я всіх вихованок пансіону панночок Неттінгелс на прогулянці. Проходячи повз мене, міс Шеферд робить гримасу і, сміючись, говорить щось своїй подрузі. Всьому кінець! Любові до гробу прийшов кінець! Міс Шеферд зникає з ранкових молитов, і королівська сім'я більше не знайома з нею.
Я просуваюся в школі, і вже ніхто не турбує мою душу. Я тепер не надто люб'язний з панночками Неттінгелс, і не став би залицятися до будь-якої з них, нехай би їх було вдвічі більше, і всі вони в двадцять разів красивіші. Мені набридла школа танців, і я цікавлюся, чого б дівчатам не танцювати самостійно і не залишити нас в спокої. Я роблю великі успіхи в латинських віршах, але не зав'язую шнурівки на своїх черевиках. Доктор Стронг прилюдно називає мене багатообіцяючим юним вченим. Містер Дік шаліє від радості, а бабуся переказує мені першою поштою гінею.
Тінь юного м'ясника підводиться, неначе привид голови в шоломі з «Макбета». Хто він такий, цей юний м'ясник? Він — жах усіх юнаків Кентербері. Поголоска йде, що бичачий жир, яким він мастить собі волосся, додає йому надприродної сили, і що тому він може вийти проти дорослого чоловіка. Це — широколиций юний м'ясник з шиєю, як у бика, з товстими червоними щоками, нездоровим глуздом і гострим язиком. Здебільшого він пускає в роботу свій язик, щоб ганьбити юних джентльменів зі школи доктора Стронга. Він заявляє привселюдно, що готовий добре всипати всім цим джентльменам. Він називає серед них деяких осіб, і мене в тому числі, яких він може побити однією рукою, прив'язавши другу за спину. Він підстерігає молодших учнів, змушує їх стукатися головами і кидає мені виклик на людних вулицях. Цього досить, щоб я вирішив вийти на бій проти м'ясника.
Літній вечір, зелена долина, куток біля муру. Тут призначено моє побачення з м'ясником. Зі мною приходять найдобірніші з наших учнів, з м'ясником — ще два м'ясники, син трактирника і сажотрус. Умови поєдинку встановлені, ми з м'ясником стаємо обличчям до обличчя. Мить — і м'ясник запалює десять тисяч іскор в моєму лівому оці. Ще мить — і я вже не знаю, де мур, де я, де що... я ледве можу відрізнити себе від м'ясника, так зчепилися ми, товчучи один одного на прибитій траві. Іноді я спроможний побачити м'ясника — скривавленого, але впевненого; іноді я не бачу нічого й сідаю, віддихуючись, на коліно мого секунданта; іноді я несамовито стрибаю на м'ясника і розбиваю кулак об його обличчя, але, здається, зовсім не завдаю йому шкоди. Нарешті я отямлююся, голова моя йде обертом, наче після важкого сну. М'ясник, натягуючи свою куртку, переможно віддаляється разом зі своїми секундантами, двома іншими м'ясниками, сажотрусом і сином трактирника, які вітають його. З усього цього я роблю справедливий висновок, що перемога лишилася за ним.
Мене в розпачі відводять додому, прикладають сире м'ясо до очей, розтирають оцтом і горілкою. На верхній губі невтримно пухне набряк. Три-чотири дні я сиджу вдома, вигляд у мене дуже хворобливий. Очі затіняють зеленим, бо я не можу дивитися на світло. Було б мені дуже нудно, коли б Агнес, мов рідна сестра моя, не втішала мене, не читала мені. В її товаристві час минає легко й щасливо. Агнес користується цілковитою моєю довірою: я розповідаю їй про м'ясника та про його «образливі витівки проти мене», вона гадає, що мені нічого не лишалось, як битися з ним, хоч вона й тремтить при думці про бійку.
Час плине непомітно. Адамс давно вже не перший учень — він закінчив школу так давно, що коли він приходить з візитом до доктора Стронга, то небагато учнів, крім мене, впізнають його. Адамс пішов по судовій лінії, він буде адвокатом і носитиме перуку. Здивовано помічаю я, що він — людина звичайніша, ніж мені здавалося, що навіть і на вигляд він не такий уже й ефектний. Він ще не підкорив світ. Світ стоїть собі, скільки я можу зрозуміти, так само, як стояв би й тоді, коли б Адамс зовсім не з'явився у ньому.
Пауза, під час якої герої поезії та історії проходять нескінченними величними колонами. І що стається потім? Тепер я перший учень! Я поглядаю зверху вниз на ряди учнів, особливо зацікавлений тими з них, які нагадують мене самого, коли я вперше прийшов сюди. Начебто не я був тим малюком. Мені здається, що я залишив його десь позаду на життєвому шляху, що я пройшов повз нього, що я ніколи не був ним, що він — не я, а хтось інший, але я завжди думаю про нього і про багатьох подібних до нього.
А де ця маленька дівчинка, яку я побачив, уперше прийшовши до містера Вікфілда? Вона теж зникла. Натомість у будинку хазяйнує справжня, а не дитяча, подоба побаченого мною тоді портрета. Агнес — моя мила сестра, як я називаю її в думках, моя порадниця і друг, добрий янгол усіх, хто зазнає її м'якого, потрібного, самовідданого впливу, — стала справжньою жінкою.
Які ще зміни відбулися в мені, крім того, що я виріс, змужнів
