Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Я впевнений, що це не обов’язково, мем, — сказав я, — якщо тільки вам це не подобається.

— Спасибі, сер, — відказала місіс Гіп. — Ми знаємо своє місце і вдячні за те, що маємо!

Місіс Гіп поволі наблизилася до мене, Урія поволі сів проти мене, і ось вони шанобливо запропонували мені найдобірніші страви на столі. Щоправда, великого добору не було в цих стравах, але я зважав на добрі наміри хазяїв, на їхню нечувану увагу до мене. Якось почали вони балакати про бабусь, і я розповів їм про свою; завели розмову про батьків і матерів, і я розповів їм про моїх; раптом місіс Гіп згадала про вітчимів, і я почав їй розповідати про свого; щоправда, тут я зупинився, бо бабуся моя радила мені мовчати про це. Однак хіба може ніжний корок протистояти двом коркотягам, хіба може ніжний зуб протистояти двом дантистам, а маленький воланчик — двом ракеткам? Хіба міг я протистояти Урії та місіс Гіп? Вони робили зі мною, що їм хотілося, вони витягали з мене відомості, яких я зовсім не хотів розповідати. І робили вони це так упевнено, що мені навіть соромно згадати. Тим більше соромно мені, що в пориві юнацької відвертості я навіть пишався їхньою увагою та відчував себе справжнім опікуном шанобливих хазяїв.

Вони дуже любили одне одного, в цьому не було сумніву. Це справило на мене враження, природна річ. Але спритність, з якою один підхоплював те, що говорила інша — це вже було не від природи, а від мистецтва, і цьому я не міг нічого протиставити. Коли нічого вже не можна було витягти з мене відносно мене самого (бо я мовчав, як риба, про життя за часів Мердстона й Грінбі та про свою мандрівку), вони почали говорити про містера Вікфілда та про Агнес. Урія кинув м’яч до місіс Гіп, місіс Гіп підхопила м’яч і повернула його Урії. Урія затримав його трохи, потім знову перекинув до місіс Гіп, і таким чином перекидали вони м’яч, поки я вже зовсім неспроможний був стежити за ним і цілком заплутався. Та й сам м’яч увесь час змінювався. Спочатку то був містер Вікфілд, потім — Агнес, потім — благородство містера Вікфілда, потім — моє захоплення Агнес; потім — обсяг справ містера Вікфілда, його кошти, потім — наше домашнє життя після обіду; потім — вино, яке пив містер Вікфілд, причини, з яких він пив, і шкодування, що він п’є забагато; то те, то інше, то все разом. І хоч увесь час я говорив не дуже часто, лише іноді підбадьорював їх, щоб вони не надто вбивалися своєю вбогістю і честю мого товариства, — а втім, я повсякчас помічав, що починаю розповідати речі, про які мені не слід було говорити. Бачив це я з того, як посіпувалися тонкі ніздрі Урії.

Почуваючи себе ніяково, я хотів уже був забиратися звідси, коли раптом якась постать пройшла повз двері — двері були відчинені, бо погода була тепла. Постать ця повернулася, зазирнула і ввійшла, голосно вигукнувши:

— Копперфілде, чи це можливо?

То був містер Мікоубер. То був містер Мікоубер зі своїм моноклем, зі своїм ціпком, у своєму накрохмаленому комірці, у чудовому настрої, то був його люб’язний голос, то був містер Мікоубер у повній красі.

— Мій любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, простягаючи мені руку, — це справді зустріч, розрахована на те, щоб вражати розум почуттям нестійкості й непевності всього людського, коротко кажучи, це цілком надзвичайна зустріч. Гуляючи по цій вулиці, міркуючи про можливість того, коли щось обернеться на краще (а цього я тепер дуже сподіваюсь), я раптом бачу, як обертається до мене юний, але дорогоцінний друг, пов'язаний з найбагатішим на пригоди періодом мого життя; можна сказати, з поворотним пунктом мого існування. Копперфілде, мій любий хлопче, як живете?

Не можу сказати, — справді, не можу, — щоб я був радий побачити містера Мікоубера саме в цьому місці, а все ж таки я радий був бачити його і щиро потиснув йому руку, розпитуючи про здоров’я місіс Мікоубер.

— Дякую, — відповів містер Мікоубер, за старим звичаєм вимахуючи рукою і ховаючи підборіддя в комірець. — Вона помалу одужує. Близнята більше не смокчуть її життєві соки з природних джерел... коротко кажучи, — заявив містер Мікоубер в одному зі своїх приступів відвертості, — їх відлучили, і місіс Мікоубер тепер супроводжує мене в подорожі. Вона буде щаслива, Копперфілде, відновити знайомство з тим, хто виявив себе в усьому гідним жерцем на священному вівтарі дружби.

Я відповів, що буду радий зустрітися з нею.

— Ви дуже добрі, — сказав містер Мікоубер.

Потім він посміхнувся, випростав підборіддя з комірця і озирнувся навкруги.

— Я знайшов свого друга Копперфілда, — люб’язно мовив містер Мікоубер, не звертаючись ні до кого особисто, — не на самоті, але за трапезою в компанії з удовою і тим, хто, очевидно, є її паростком... коротко кажучи, — заявив містер Мікоубер у новому приступі відвертості, — її сином. Я вважатиму за честь познайомитися з ними.

Мені нічого не лишалося за таких обставин, окрім як познайомити містера Мікоубера з Урією Гіпом та його матір’ю, то так я і зробив. Вони смиренно вклонилися йому, містер Мікоубер сів на стілець і помахав руками якнайввічливіше.

— Кожен друг мого друга Копперфілда, — сказав містер Мікоубер, — може покладатися на мене!

— Ми занадто смиренні та вбогі, — зазначила місіс Гіп, — занадто смиренні — мій син і я — щоб бути друзями мастера Копперфілда. Він зробив нам честь, попивши чаю з нами, і ми вдячні йому за товариство; так само вдячні ми й вам, сер, за ваше ласкаве зауваження!

— Мем, — відказав містер Мікоубер, уклонившись, — ви дуже люб’язні... Так як же йдуть справи у вас, Копперфілде? Все ще працюєте в торгівлі вином?

Мені дуже хотілося скоріше вивести містера Мікоубера звідси. Тримаючи капелюха в руках і, безперечно, дуже почервонівши, я відповів, що тепер я — один із учнів доктора Стронга.

— Учень? — перепитав містер Мікоубер, здивовано підіймаючи брови. — Я неймовірно щасливий почути це. Хоч розум, подібний до розуму мого друга Копперфілда, — звернувся він до Урії та місіс Гіп, — не потребує такого догляду, якого він потребував би без своїх знань людей і речей, а все ж таки це багатий ґрунт, що обіцяє рясні плоди... коротко кажучи, — всміхнувся містер Мікоубер у новому приступі відвертості, — це інтелект, здатний подолати скільки завгодно класичної мудрості.

Урія, поволі потираючи руки, поспішно зігнувся, щоб висловити свою повагу до мене.

— Ходімо побачитися з місіс Мікоубер, сер, — сказав я, щоб якось витягти звідси містера Мікоубера.

— Коли ви зробите їй цю ласку, Копперфілде, — відповів той, підводячись з місця. — Я не вагаючись заявляю тут, у присутності наших друзів, що я протягом кількох років протистояв тискові надзвичайних труднощів. — Я передчував, що він скаже щось у цьому роді, він бо зав­жди вихвалявся своїми труднощами. — Іноді я підіймався вище своїх труднощів. Іноді ці труднощі... коротко кажучи, збивали мене з ніг. Були часи, коли я виходив проти них з відкритими грудьми; були часи, коли іх було забагато, і я здавався й говорив