Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

з люб'язною усмішкою, розмахуючи листами манускрипту чи виразно хитаючи головою; містер Дік захоплено слухає, затамувавши подих, хоч думки його часом літають в невідомі краї на важких крилах грецьких слів. Це здається мені одним з найкращих видовищ у моєму житті. Здається мені, що коли б вони довіку гуляли так туди й сюди, то світ міг би від цього покращати. Та й справді, тисячі речей, про які гомонить світ, не можуть зробити ні йому, ні мені більше добра.

Агнес також заприятелювала з містером Діком. Часто заходячи до нашого будинку, познайомився він і з Гіпом. Моя дружба з ним підтримувалася трохи дивним способом. Він приїздив до Кентербері, власне, як мій опікун, але вийшло так, що насправді мені доводилося опікувати й оберігати містера Діка. В усіх випадках, що потребували деяких зусиль розуму, містер Дік питав моєї думки та незмінно робив за моїми порадами. Він глибоко поважав мої високі здібності, які, на його переконання, я дістав у спадщину від моєї бабусі.

Якось уранці в четвер, коли перед навчанням я проводжав містера Діка до контори диліжансів, на дорозі зустрівся зі мною Урія і нагадав дану йому обіцянку — відвідати його з матір’ю. Кривляючись, він додав:

— Але я не сподіваюсь, що ви виконаєте свою обіцянку, мастере Копперфілд! Ми занадто смиренні та вбогі люди!

Досі мені важко було зрозуміти, чи подобався мені Урія, чи я його зневажав. Думки мої металися між цими протилежними почуттями, коли я стояв серед вулиці, дивлячись йому в обличчя. Але в усякому разі мені прикро було чути підозри в гордощах, і я відповів, що чекаю тільки на запрошення.

— О, якщо так, мастере Копперфілд, — сказав Урія, — і коли ви справді не гребуєте нашим убозтвом, то чи не завгодно вам завітати до нас сьогодні ввечері? Але якщо ви гребуєте, то не турбуйтеся, мастере Копперфілд, ми добре розуміємо свою нікчемність.

Я відповів, що спитаю про це містера Вікфілда, і якщо він дозволить, у чому я не мав ніяких сумнівів, то з охотою прийду до них на чашку чаю. Отже, о шостій годині вечора, коли роботу в конторі було завершено, я заявив Урії, що готовий іти.

— Мати моя дуже пишатиметься, слово честі, — сказав він, коли ми вийшли разом. — Тобто вона пишалася б, якби гордість не була гріхом, мастере Копперфілд!

— Однак ви не думали про це, сподіваюсь, коли сьогодні вранці гадали, ніби я гордий? — сказав я.

— О, ні, мастере Копперфілд, — відгукнувся Урія. — Повірте моєму сумлінню, мастере Копперфілд, зовсім ні. Це мені й на думку не спадало. Ми люди нікчемні, вбогі, і зовсім не треба бути гордим, щоб гребувати нами. Ми ж бо добре знаємо свою вбогість.

— Ви, здається, дуже пильно вивчаєте юриспруденцію останнім часом, — зауважив я, щоб змінити тему розмови.

— Я читаю, мастере Копперфілд, ви маєте рацію. Але хіба це можна назвати вивчанням? — смиренно відповів Урія. — Годинку-другу ввечері, та й то уривками — яка тут наука? Я все вивчаю містера Тідда.

— Це, здається, важкувата книжка?

— Для мене важка час від часу, — відповів Урія, — але не знаю, чи здалась би вона важкою для обдарованої людини.

Потім він почав стукотіти по підборіддю кістлявими пальцями своєї правої руки і додав:

— Бачите, мастере Копперфілд, у містера Тідда є деякі вислови, — латинські слова й терміни — що дуже важкі для читача з моїми вбогими здібностями.

— А ви хотіли б вчитися латини? — жваво відгукнувся я. — Я готовий вас навчати з задоволенням, бо ми вивчаємо латину.

— О, спасибі, мастере Копперфілд, — відповів він, похитуючи головою. — Це дуже мило з вашого боку робити мені таку пропозицію, але я занадто нікчемна особа, щоб прийняти її!

— Що за дурниці, Уріє!

— Та ви вже пробачте мені, мастере Копперфілд. Я дуже вам вдячний, і мені надзвичайно хотілося б учитись латини, але я занадто усвідомлюю свою нікчемність і вбогість. І так уже досить на світі людей, які ладні затоптати мене в болото, що ж буде, коли я ще надумаю ображати їхні почуття, набуваючи знань. Наука не для мене. Такі люди, як я, мусять знати своє місце. Коли вони хочуть посуватися вперед у житті, то повинні посуватися смиренно, мастере Копперфілд!

Ніколи ще рот його не розтулявся так широко, й зморшки на його щоках ніколи не були такими огидними, як у цю хвилину, коли він висипав усі ці істини, весь час вигинаючись і похитуючи головою.

— Мені здається, що ви помиляєтесь, Уріє, — сказав я. — Насмілюся припустити, що міг би вас навчити дечого, коли б ви тільки захотіли вчитись.

— О, щодо цього в мене сумнівів нема, мастере Копперфілд, — відповів він, — жодних сумнівів! Але ви самі не вбогі, і, мабуть, не можете добре зрозуміти вбогих і нікчемних людей. Я не хочу гнівати своїх ближніх тим, що матиму деякі знання. Ні, дякую вам. Я для цього занадто вбогий! Ось моя вбога хатина, мастере Копперфілд!

Ми ввійшли у низьку старомодну кімнату, двері з якої відчинялися просто на вулицю, і знайшли там місіс Гіп, яка була справжньою подобою Урії, тільки в зменшеному розмірі. Вона прийняла мене з усіма ознаками крайньої смиренності та попросила в мене дозволу поцілувати свого сина, зазначивши, що при всій своїй мізерності вони щиро люб­лять одне одного, а це, як вона сподівалася, не може образити будь-кого. То була дуже пристойна кімната, — напіввітальня, напівкухня, — але зовсім не затишна. Чайне приладдя стояло на столі, а на плиті кипів чайник. Стояв там комод із шухлядками та письмовою стільницею, на якій Урія Гіп писав чи читав увечері. Була тут синя торбина Урії, з якої стирчали ділові папери. Було там кілька книжок, які належали Гіпові, на чолі з «Практичними настановами» Тідда. У кутку стояв буфет з посудом, а біля нього — кілька стільців. Меблі взагалі були звичайні, і кожна їхня частина не являла собою нічого незграбного, але в цілому складали вони щось неприємне та незатишне.

Бажаючи, очевидно, довести свою смиренність і вбогість, місіс Гіп усе ще була в чорному вбранні. Хоч багато років минуло від того часу, як помер містер Гіп, вона все ще носила жалобу. Винятком був тільки яскравий очіпок місіс Гіп; але всі інші деталі її вбрання були такі ж чорні, як і в перші дні після смерті її чоловіка.

— Цей день, мій Уріє, назавжди буде записаний на скрижалях нашої пам’яті, — сказала місіс Гіп, готуючи чай, — день, коли до нас завітав мастер Копперфілд.

— Я вже казав, що ви будете такої думки, мамо, — підтвердив Урія.

— Коли б могла я бажати, щоб батько був із нами, — зазначила місіс Гіп, — то найперше задля того, щоб він посидів у товаристві мастера Копперфілда сьогодні ввечері.

Я був збентежений цими похвалами, але водночас мені приємно було почуватися почесним гостем, тому я вирішив, що місіс Гіп — дуже люб’язна дама.

— Мій Урія, — продовжувала місіс Гіп, — довго чекав на цей візит, сер. Він побоювався, що наша вбогість може перешкодити