Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Дякую, мем, — відповів доктор.

— Безліч, безліч, безліч щасливих років! — повторила Старий Солдат. — Не тільки заради вас, але й заради Енні та Джона Мелдона, та багатьох інших людей. Здається мені, ніби лише вчора, Джоне, були ви маленьким хлопчиком, на голову нижчим за мастера Копперфілда, і по-дитячому фліртували з Енні за кущами в нашому садку.

— Моя люба мамо, — сказала місіс Стронг, — не згадуйте про це тепер.

— Енні, не будь дурною, — відказала їй мати. — Якщо ти червонієш, слухаючи подібні речі тепер, коли ти — стара одружена жінка, то коли ж ти не червонітимеш, слухаючи таке?

— Стара? — вигукнув містер Джек Мелдон. — Енні? Отакої!

— Так, Джоне, — відказала Солдат. — Дійсно, стара заміжня жінка. Хоч не стара роками, — бо чи чули ви, щоб я колись казала, або чи чув хтось, щоб я колись казала, що дівчина двадцяти років стара роками? — але ваша кузина — дружина доктора, а тому я вже сказала, яка вона. Це добре для вас, Джоне, що ваша кузина стала дружиною доктора. Ви знайшли в ньому впливого й доброго друга, який буде ще добрішим, насмілюся пророкувати, якщо ви заслужите. Я позбавлена фальшивої пихи. Я ніколи не вагаюся відверто визнати, що в нашій родині є кілька членів, які потребують друга. Ви самі були таким, доки вплив вашої кузини не допоміг вам.

Щиросердий доктор замахав рукою, щоб урятувати містера Джека Мелдона від подібних нагадувань. Але місіс Марклгем пересіла ближче до доктора і, поклавши йому віяло на рукав, вела далі:

— Ні, справді, мій любий докторе, ви мусите пробачити мені, якщо я занадто наполягаю на цьому, бо почуття переповнюють мене. Я це зву справді моєю манією. Ви — наш добрий геній! Ви справді добродійник, ви ж знаєте!

— Дурниці, дурниці, — казав доктор.

— Ні, ні, перепрошую, — наполягала Старий Солдат. — Тут нема нікого зі сторонніх, крім нашого любого й вірного друга містера Вікфілда, і я не можу згодитися на відступ. Якщо ви заперечуватимете мені, то я скористаюся з привілею тещі й дорікатиму вам. Я говорю цілком чесно й відверто. Кажу я лише те, що казала, коли ви вперше вразили мене несподіванкою (пригадуєте, яка здивована я була?), попросивши руки Енні. Не те, щоб у самому сватанні було щось надзвичайне, — смішно було б казати це, — але ж ви були знайомі з її бідолашним батьком, знали її, коли їй було тільки шість місяців, і я ніколи не думала про вас, як про її можливого чоловіка, чи взагалі, як про нареченого, — тільки це, знаєте.

— Так, так, — усміхаючись відповів доктор. — Не зважайте на це.

— Але я зважаю, — відказала Старий Солдат, притуливши віяло до докторових губ. — Я дуже зважаю на це! Я нагадую про ці речі, щоб мені могли заперечити, якщо я помиляюсь. Гаразд. Тоді я поговорила з Енні і розповіла їй, що трапилось. Я сказала: «Люба моя, доктор Стронг щойно був тут і зробив тобі через мене чудову пропозицію!» Чи я тиснула на неї хоч трохи? Ні. Я сказала: «А тепер, Енні, негайно скажи мені правду: чи твоє серце вільне?» «Мамо, — сказала вона, плачучи, — я ще зовсім юна, — і це було цілковитою правдою, — і я навряд чи знаю, чи є в мене взагалі серце!» «Тоді, люба моя, — сказала я, — будь певна, що воно вільне! В усякому разі, любове моя, — сказала я, — доктор Стронг дуже схвильований, і йому треба дати відповідь. Не можна його тримати в теперішньому стані непевності». «Мамо, — промовила Енні, все ще плачучи, — чи він буде нещасний без мене? Якщо так, то я шаную і поважаю його і, мабуть, згоджуся піти за нього». Отже, все було вирішено. І лише тоді і не раніше сказала я Енні: «Енні, доктор Стронг буде не тільки твоїм чоловіком, але він заступить місце твого померлого батька: він стане головою нашої родини, він втілюватиме мудрість і становище, і, можу сказати, навіть кошти нашої родин; він буде, коротше кажучи, нашим благодійником». Тоді я вжила це слово і сьогодні знову вживаю його. Якщо є в мене якась хороша риса, то це постійність.

Впродовж усієї цієї промови донька сиділа мовчки й нерухомо, уп’явши очі в підлогу; її кузен стояв біля неї і теж дивився в підлогу. Дуже м’яко, тремтливим голосом проказала вона:

— Сподіваюся, мамо, ви закінчили?

— Ні, моя люба Енні, — відказала Старий Солдат, — я не зовсім закінчила. Якщо ти запитуєш мене, любове моя, то я відповідаю, що я не закінчила! Я мушу поскаржитися, що ти справді трохи прохолодна до своєї власної сім’ї. Але тобі скаржитися — марна річ, а тому я поскаржуся твоєму чоловікові. Подивіться, мій любий докторе, на вашу дурненьку дружину!

Просто і ласкаво усміхаючись, доктор обернувся до неї, а вона ще нижче опустила голову. Я помітив, що містер Вікфілд не відривав від неї очей.

— Коли якось сказала я цій неслухняній дівчинці, — вела далі її мати, грайливо похитуючи головою й віялом, — що є певні сімейні обставини, про які вона могла б розповісти вам, — про які вона, гадаю, зобов’язана розповісти — вона відповіла, що розповісти про це означає просити допомоги; а ви занадто шляхетні, просити вас означає одержати, тому вона не схотіла.

— Енні, люба моя, — сказав доктор, — ти це даремно. Ти позбавила мене задоволення!

— Майже ці самі слова сказала я їй! — вигукнула шановна мати. — Іншим разом, мій любий докторе, я сама вам про це розповім.

— Я буду щасливий, якщо ви це зробите, — відповів доктор.

— Треба мені це зробити?

— Безперечно!

— Гаразд, тоді я це зроблю, — сказала Старий Солдат. — Домовилися! — вона кілька разів ляснула по докторовій руці віялом (яке сперше поцілувала) і переможно повернулася на своє попереднє місце.

Увійшли ще гості, серед них — два вчителі й наш перший учень Адамс; розмова стала загальною. Звичайно, всі почали говорити про містера Джека Мелдона, про його подорож, про країну, до якої він їде, про його різноманітні плани та перспективи. Він мав цієї ночі після вечері вирушити в поштовій кареті до Гревсенда; там стояв корабель, на якому він мав відпливти з Англії. Він буде відсутній — якщо не завітає додому у відпустку чи за станом здоров’я — не знаю вже скільки років. Пригадую, ми всі вирішили, що про Індію розповідають багато хибних речей, і що в цій країні нема нічого поганого, крім одного-двох тигрів та легенької спеки вдень. Щодо мене, то я вважав містера Джека Мелдона за новітнього Синдбада-мореплавця і уявляв собі, як він заприятелює з усіма раджами на сході, сидітиме під паланкінами, палитиме тютюн з кручених золотих люльок — коли б розкрутити ці люльки, то простяглися б вони на милю завдовжки.

Місіс Стронг співала дуже добре; я це знав, бо частенько слухав, як наспівує вона сама собі. Та чи то боялася вона співати перед публікою, чи була не в голосі цього вечора, але ясно було, що вона зовсім не