Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Школа доктора Стронга була чудовим навчальним закладом. Вона так само відрізнялася від школи містера Крікля, як добро відрізняється від зла. Наукове й моральне виховання підпорядковано було тут суворій системі. Директор в усьому виявляв цілковиту довіру до своїх учнів і завжди підкреслював, що повністю покладається на їхнє сумління й природжене почуття честі. Учні в свою чергу виправдовували сподівання свого вчителя. Ми всі були твердо впевнені, що на нас покладається обов’язок загальними силами підтримувати честь і гідність закладу, в якому ми виховувалися. Ми любили школу, — я певно любив і кажу за інших, бо ніколи не зустрічав хлопців з протилежним ставленням, — пишалися нею і намагалися вчитись якнайкраще. Ми мали достатньо часу для ігор і багато свободи взагалі. Але зав­жди про нас добре говорили в місті, і ніхто з вихованців, скільки пригадую, не давав жодних підстав для скарг на доктора Стронга та його учнів.

Дехто зі старших учнів жили на повному утриманні в доктора, і від них я довідався про деякі подробиці його біографії. Доктор Стронг одружився тільки рік тому з гарною молодою леді, яку я побачив у нього в кабінеті. Одружився він з любові, бо прекрасна леді не мала за душею ні шилінга, і до того ж у неї була ціла купа бідних родичів (так розповідали наші хлопці), що готові були витягти останню копійчину в доктора Стронга. Завжди він був замріяний, і ця обставина, як мені розповіли, пояснювалася тим, що доктор Стронг увесь час відшукував грецькі корені. Через свою наївність і неосвіченість я спочатку вирішив, що тут ідеться про ботаніку, що доктор шукає коріння якихось рослин, і це збігалося з тим, що він зав­жди ходив, уп’явшись очима в землю. Лише згодом я зрозумів, що йдеться не про ботаніку, а про філологію. Доктор Стронг відшукував корені грецьких слів, бо мав намір скласти словник грецької мови. Адамс, перший учень у старшому класі, уславлений своїми блискучими успіхами в математиці, вирахував, коли буде завершена докторова праця при його темпах. За цими підрахунками виходило, що новий грецький словник буде закінчений через тисячу шістсот сорок років від останнього, шістдесят другого дня народження доктора.

При всьому цьому доктор був шкільним ідолом. Та як можна було не обожнювати цього найдобрішого з людей. Довірливість його була така, що він міг би зворушити навіть кам’яні серця урн на мурі. Коли гуляв він туди й сюди на зеленому моріжку перед будинком, граки й круки хитро дивилися на нього і всім своїм виглядом демонстрували, що вони краще розуміются на світських справах, ніж він. Коли будь-який волоцюга підходив досить близько до побитих черевиків доктора й розповідав йому якусь байку про своє нещастя, то цей волоцюга був забезпечений на наступні два дні. Всі вчителі й учні знали це, тому вважали своїм обов'язком гнати геть усіх волоцюг, щойно вони з’являлися біля двору. Доктор не підозрював цього, хоча частенько траплялося, що така церемонія відбувалася за кілька кроків від нього. За межами своєї науки він був беззахисний, мов вівця, і кожен негідник міг безкарно стригти його. Він ладен був віддати свої останні гетри. І справді, в школі щодо цього гуляли смішні чутки, хто їх розповів — не знаю, але я ніколи не мав сумнівів у їх реальності. Одного зимового ранку доктор Стронг віддав свої гетри якійсь жебрачці, що вчинила величезний скандал на сусідніх вулицях, тягаючи від дверей до дверей гарненьке немовля, загорнуте в ці гетри. Гетри були впізнані відразу всіма, їх-бо вся округа знала не гірше, ніж собор. Легенда додавала, що не впізнав їх тільки сам доктор Стронг. Коли за деякий час гетри виставлені були у вікні одної підозрілої корчми, де їх виміняли на пляшку джину, доктор, проходячи повз цю вітрину, захопився ними, розхвалював їхній цікавий візерунок і стверджував, що вони кращі за його.

Приємно було бачити доктора з його гарненькою молодою дружиною. Він пестив її, як батько. Часто гуляли вони в саду, де росли персики, і нерідко спостерігав я їх у кабінеті чи вітальні. Місіс Стронг, очевидно, піклувалася про свого чоловіка і любила його дуже ніжно, хоча ніколи не помічав я, щоб вона приймала занадто жваву участь у роботі над його словником. Важкі уривки з цього твору доктор носив у своїх кишенях чи в підкладці капелюха і завжди пояснював своїй дружині суть відшуканих коренів, коли вони гуляли разом.

Місіс Стронг подобалася мені з багатьох причин: по-перше, вона полюбила мене з того самого ранку, як я вперше побачив її в кабінеті доктора Стронга; по-друге, вона брала жваву участь у моїх справах; по-третє, вона дуже любила Агнес і майже щодня приходила до нашого дому. Була якась цікава скутість між нею і містером Вікфілдом, що ніколи не минала, — мені здавалося, що молода жінка боїться його. Заходячи до нас увечері, вона зав­жди уникала його пропозицій провести її додому й бігла зі мною. І частенько, коли ми весело бігли вдвох через двір собору, не сподіваючись зустріти нікого, ми зустрічали містера Джека Мелдона, який зав­жди дивувався, побачивши нас.

Мати місіс Стронг була леді, яка викликала велику повагу в мені. Звали її місіс Марклгем, але наші хлопці звали її «Старим Солдатом», бо вигляд у неї був генеральський, і вона вміло скеровувала могутні сили родичів проти доктора. То була маленька гостроока жінка. До урочистого вбрання вона зав­жди надягала незмінний капелюх, прикрашений кількома штучними квітами та двома штучними метеликами, які мали б пурхати над квітами. Ходила чутка у нашій школі, що капелюшок цей вивезений із Франції і міг бути зроблений тільки в майстернях тієї вибагливої нації. Я не певний цього, але знаю тільки, що з'являвся цей капелюшок на кожному вечорі, на якому з'являлася сама місіс Марклгем. Метелики весь час тремтіли, і здавалося мені, наче вони висмоктують кошти доктора Стронга, немов ті працьовиті бджоли.

Я спостерігав Старого Солдата — не вважайте, що я кажу так через неповагу — за цією справою однієї ночі, яку я запам'ятав з багатьох причин. У доктора зібралася невеличка компанія з нагоди від’їзду містера Джека Мелдона до Індії — він їхав туди служити кадетом чи ще кимсь подібним; містер Вікфілд нарешті влаштував справу. Від’їзд містера Мелдона збігся з днем народження доктора. Тому в нас був вільний день: вранці ми піднесли йому подарунки, перший учень виголосив промову на його честь, і ми гукали йому «ура», аж доки не охрипли, а він не пролив сльози. А потім, увечері, ми з містером Вікфілдом і Агнес пішли до нього випити чаю.

Містер Джек Мелдон прийшов туди раніше за нас. Місіс Стронг, одягнута в біле вбрання зі стрічками вишневого кольору, грала на піаніно, а коли ми увійшли, Мелдон схилився над нею, перегортаючи аркуші нот. Коли вона обернулася до нас, я помітив, що рум’янець не так яскраво вигравав у неї на щоках, як завжди; а все ж таки вигляд у неї був дуже гарний, напрочуд гарний.

— Я забула, докторе, — сказала мати