Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

час обіду містера Вікфілда — я привів до ладу свої думки і був готовий працювати виделкою і ножем. Стіл був накритий тільки на двох, для мене й містера Вікфілда, але Агнес була вже в кімнаті разом зі своїм батьком і сіла за столом навпроти нього. Я переконався, що містер Вікфілд не міг обідати без своєї доньки.

Пообідавши, ми пішли нагору до тієї ж вітальні, де були раніше. У затишному кутку Агнес поставила бокал для свого батька й графин портвейну. Я зрозумів, що вино втратило б для нього свій звичайний смак, коли б було поставлено на цей столик не руками його доньки.

Там посидів він, сьорбаючи вино — добряче сьорбаючи — щось зо дві години. Тим часом Агнес грала на фортепіано, співала, працювала, розмовляла з батьком і зі мною. Містер Вікфілд був дуже балакучий і веселий; але іноді очі його, зупиняючись на дівчинці, проймалися журбою, і він мовчав. Вона зав­жди миттю помічала це і завжди поспішала звеселити батька якимсь запитанням чи дитячими пестощами. Він одразу забував свої думки і знову наливав собі вина.

Агнес приготувала чай і господарювала за столом. Час після чаю минав так само, як і після вечері, аж нарешті Агнес зібралася йти до своєї спальні. Містер Вікфілд обійняв її, поцілував і, коли вона пішла геть, наказав запалити свічки в конторі. Тоді я теж пішов спати.

Але за деякий час я вийшов за ворота на вулицю, щоб знову глянути на старовинні будинки і на сірий собор. Любо мені було згадати, як у мандрах своїх пройшов я цим старим містом, повз цей самий будинок, не знаючи, що я тут житиму. Повертаючись, я побачив, як Урія Гіп зачиняє контору. Пройнятий дружніми почуттями до всіх, я підійшов до нього, побалакав і на прощання подав йому руку. Але, господи! Що то була за жахлива липка рука. Дотик її був такий же трупний, як і вигляд. Я потер свою руку, щоб зігріти її та стерти сліди цього страшного дотику.

Така це була неприємна рука, що й у своїй кімнаті не міг я забути її холоду й вогкості. Я висунувся з вікна і глянув на різьблені обличчя на карнизах — я уявив собі, що один з них був Урія Гіп, що туди якимсь чином видряпався, але поспішив викинути цю фантазію з голови.

XVI. Я — новий хлопець в багатьох значеннях

Наступного ранку, поснідавши, я знову почав шкільне життя. У супроводі містера Вікфілда пішов я на арену моїх майбутніх навчань. То був суворий будинок, розташований серед широкого двору. Вчена атмосфера навкруги цього будинку, здавалося, добре підходить для граків і круків, які зліталися сюди від собору з поважним виглядом погуляти на зеленій траві. Містер Вікфілд відрекомендував мене директорові школи — докторові Стронгу.

Доктор Стронг був, як мені здалося, майже такий же іржавий, як високі залізні перила і ворота перед будинком, і такий само огрядний і важкий, як великі кам'яні урни, що стояли на верхівках цегляного муру довкола будинку на однаковій відстані одна від одної, по колу, і являли собою алегоричну подобу кеглів, що на них випробовував свою спритність час. Доктор Стронг сидів у своїй бібліотеці; не можна було сказати, щоб його вбрання вичищене було занадто дбайливо, або що його волосся було зачесане занадто вправно. Його чорні гетри були не застібнуті, його черевики зяяли, наче дві печери, на килимі біля каміна. Доктор Стронг звернув на мене свої безбарвні очі, які нагадали мені давно забуту сліпу шкапу, що блукала серед могил на кладовищі в Блендерстоні. Він сказав, що йому приємно мене бачити, і простяг мені свою руку, з якою я зовсім не знав, що робити, бо вона нічого не робила сама.

Неподалік від доктора сиділа за рукоділлям молода гарненька леді; він назвав її Енні, і я гадав, що то його донька. Вона швидко підвелась і, весело ставши навколішки, почала взувати черевики на ноги доктора Стронга і застібати його гетри. Коли вона закінчила, ми всі пішли до класної кімнати. Там я був дуже здивований, коли містер Вікфілд, бажаючи їй доброго ранку, назвав її «місіс Стронг». Я ніяк не міг зрозуміти, чи була вона дружиною докторового сина, чи дружиною самого доктора. Але доктор Стронг сам несвідомо роз'яснив мені справжній стан речей.

— Між іншим, Вікфілде, — сказав він, зупинившись в коридорі і поклавши руку мені на плече, — ви ще не знайшли слушного забезпечення для кузена моєї дружини?

— Ні, — відказав містер Вікфілд. — Ні! Ще ні!

— Я хотів би, щоб це було зроблено так швидко, як тільки можливо, Вікфілде, — сказав доктор Стронг, — бо Джек Мелдон не має ні грошей, ані діла, а з цих двох поганих речей часто випливають ще гірші. Ось що каже доктор Вотс, — додав він, поглядаючи на мене й похитуючи головою: — «Сатана зав­жди знаходить якусь злу справу для незайнятих рук».

— А знаєте, докторе, — відказав містер Вікфілд, — коли б доктор Вотс знав людство, то він так само доречно міг би написати: «Сатана зав­жди знаходить якусь злу справу для зайнятих рук теж». Запевняю вас, що зайняті люди доклали немало зусиль до злого в цьому світі. А що ж інше робили впродовж останніх двох сторіч ті люди, які найбільше були зайняті здобуванням грошей і влади? Хіба ж не зле робили вони?

— Гадаю, що Джек Мелдон ніколи не займеться ні здобуванням грошей, ні здобуванням влади, — сказав доктор Стронг, замріяно потираючи підборіддя.

— Мабуть, ні, — погодився містер Вікфілд, — ви змушуєте мене повернутися до цього питання, прошу вибачення за відступ. Ні, я досі не спромігся знайти слушне заняття для містера Джека Мелдона. Здається мені, — вів він далі, вагаючись, — я розумію вашу мету, а тому це робить справу трохи складною.

— Моя мета, — відповів доктор Стронг, — знайти належне місце для кузена й товариша дитячих років моєї Енні.

— Так, я знаю! — сказав містер Вікфілд. — На батьківщині чи за кордоном.

— Авжеж! — відповів доктор, явно здивований, чому це містер Вікфілд зробив такий наголос на останніх словах. — На батьківщині або за кордоном.

— Це ваш власний вислів, ви знаєте, — сказав містер Вікфілд, — або за кордоном!

— Безперечно, — відповів доктор. — Безперечно! Тут чи там.

— Тут чи там? Хіба ж ви не зробили вибір? — спитав містер Вікфілд.

— Ні, — відповів доктор.

— Ні? — здивувався юрист.

— Аж ніяк!

— Хіба немає у вас жодних підстав хотіти, — наполягав містер Вікфілд, — щоб він поїхав за кордон, а не лишився на батьківщині?

— Ні, — відказав доктор.

— Я зобов'язаний вірити вам, і, звичайно, я вірю вам, — сказав містер Вікфілд. — Справа моя була б значно легшою, якби я знав це раніше. Але визнаю, що в мене було інше враження.

Доктор Стронг кинув на нього здивований і розгублений погляд, але майже відразу посміхнувся, чим добре мене підбадьорив. Його посмішка була така любязна і мила, така проста, як і його поведінка в цілому, коли зникав лід вченості;