Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Але побачивши світло в маленькій круглій конторі, я негайно відчув на собі вплив червоних очей Урії Гіпа і зачаровано скерував кроки в той бік. Урія сидів за невеличкою товстою книжкою і читав її з такою театральною увагою, що його вказівний палець переходив з одного рядка на інший, лишаючи по собі липкі сліди, немов слимак.

— Ви працюєте пізно вночі, Уріє? — спитав я.

— Так, мастере Копперфілд, — відповів Урія.

Я сів на протилежний стілець, щоб зручніше було розмовляти, і помітив тоді, що на обличчі Урії не було, очевидно, ніколи ніякої посмішки, замість неї він лише широко розтуляв рот і робив якісь суворі неприємні зморшки на обох своїх щоках.

— Я зараз не конторські справи роблю, мастере Копперфілд, — сказав Урія.

— А що ж тоді ви робите? — спитав я.

— Я вдосконалюю свої юридичні знання, мастере Копперфілд, — відповів Урія. — Тепер я вивчаю «Практичні настанови» Тідда. О, містер Тідд — великий письменник, мастере Копперфілд!

Після цього захопленого вигуку він знову заходився читати з тією самою напруженою увагою, забруднюючи рядки своїм вказівним пальцем. Високий стілець правив мені за спостережний пост. Я помітив, що тонкі ніздрі Урії мали якусь надзвичайну здатність звужуватись і розширюватися, ніби він моргав ними замість очей, які натомість ніколи не моргали.

— Гадаю, ви дуже вчений юрист? — спитав я після тривалої мовчанки.

— Хто? Я, мастере Копперфілд? — обізвався Урія. — О, ні! Я мізерна, вбога людина.

Тут я помітив, що мені недарма здавалося, ніби від рук Гіпа лишалися брудні сліди на папері. Він-бо заходився розтирати свої долоні, ніби висушуючи їх і гріючи. Я пригадав, що він і раніше потайки витирав їх хустиною.

— Я дуже добре знаю, що я — наймізерніша людина, — скромно вів далі Урія Гіп. — Хай інші йдуть своїм шляхом. Мати моя також дуже вбога людина. Ми живемо в убогому житлі, мастере Копперфілд, але ми вміємо бути вдячними. Колишня посада мого батька була мізерна й вбога. Він був могильником.

— Що він тепер робить? — спитав я.

— Він тепер на небесах, мастере Копперфілд, — відповів Урія Гіп. — Але ми вміємо бути вдячними. Ось, приміром, чи не повинен я дякувати долі, що мені пощастило служити у містера Вікфілда?

Я спитав його, як довго служить він у містера Вікфілда.

— Я служу тут уже чотири роки, мастере Копперфілд, — сказав Урія, закривши книгу після того, як дбайливо зробив відзначку на місці, де зупинився. — Я поступив сюди рівно за рік після смерті мого батька. Я маю дякувати своєму добродію. Містер Вікфілд дав мені змогу вивчити вітчизняні закони, і без його великодушного сприяння ми б нічого не могли зробити, бо мої й матері моєї кошти — дуже мізерні.

— Отже, вивчаючи вітчизняні закони, ви сподіваєтеся згодом стати адвокатом?

— З дозволу божого, мастере Копперфілд.

— Може статися, ви ввійдете в товариство з теперішнім вашим хазяїном, — сказав я, щоб зробити йому комплімент, — і тоді ця контора існуватиме під фірмою «Вікфілд і Гіп» чи ба навіть «Гіп, спадкоємець Вікфілда».

— О, ні, мастере Копперфілд, — заперечив Урія, хитаючи головою, — я занадто мізерний і вбогий для цього.

Справді, він нагадував різьблену голову на стовпі біля мого вікна, коли смиренно сидів, уп’явшись у мене очима, розтуливши рота так, що огидні зморшки прорізалися на обох його щоках.

— Містер Вікфілд — надзвичайна людина, мастере Копперфілд, — сказав Урія. — Поживіть з ним більше і ви пізнаєте його значно краще, ніж я можу розповісти словами.

Я відповів, що абсолютно певний цього. Проте, на жаль, я недовго знаю містера Вікфілда, хоч він — давній друг моєї бабусі.

— О, так, мастере Копперфілд, — сказав Урія. — Ваша бабуся — дуже мила леді, мастере Копперфілд!

Висловлюючи свій ентузіазм, Урія Гіп виробляв найогидніші гримаси, і цього разу увага моя була прикута лише до зміїних викривлянь його шиї; тому я не міг добре оцінити комплімент моїй бабусі.

— Дуже мила леді, мастере Копперфілд, — повторив Урія Гіп. — Вона, здається, дуже любить міс Агнес, мастере Копперфілд?

— Ви не помиляєтеся, — сміливо відповів я, хоча нічого не знав про взаємини бабусі з міс Агнес, хай бог мене простить!

— Сподіваюся, що ви теж любите її, мастере Копперфілд, — вів далі Урія. — Я певний цього!

— Її не можна не любити.

— О, спасибі, мастере Копперфілд, за це зауваження! Воно таки слушне. Хоч я дуже мізерний і вбогий, але знаю, що воно таки слушне! О, спасибі, мастере Копперфілд!

Переповнений почуттям, він швидко скочив зі стільця, на якому сидів, і почав лагодитися йти додому.

— Мама чекатиме на мене, — сказав він, добувши годинника з кишені, — і вона хвилюватиметься. Бо хоч ми дуже вбогі й смиренні, мастере Копперфілд, але ми любимо одне одного. Якби ви завітали до нас колись увечері й випили чашку чаю в нашій хатинці, то мати пишалася б вашим візитом так само, як і я.

Я відповів, що буду щасливий відвідати їх.

— Спасибі, мастере Копперфілд, — відказав Урія, ставлячи свою книжку на полицю. — Сподіваюся, ви житимете тут іще деякий час, мастере Копперфілд?

Я відповів, що маю намір жити в містера Вікфілда до закінчення школи.

— О, звичайно! — вигукнув Урія. — Слід гадати, що саме ви, мастере Копперфілд, станете компаньйоном у цій конторі!

Я запевнив, що зовсім не мав таких намірів, і що подібні плани стосовно мого майбутнього не розглядались; але, незважаючи на всі заперечення, Урія Гіп люб’язно повторював:

— О, так, мастере Копперфілд, у цьому вже немає ні найменших сумнівів! О, справді, мастере Копперфілд, це безперечно!

Нарешті він склав усі свої речі, і, збираючись вийти з контори, спитав, чи може він погасити світло. Щойно встиг я відповісти «так», як він миттю загасив світло. На прощання він потис мені руку, і в темряві мені здалося, ніби я відчув дотик мокрої риби на своїй долоні. Потім він ледве відчинив двері на вулицю і вислизнув з контори, залишивши мене навпомацки шукати дорогу до своєї кімнати. Зрештою я впав, перечепившись через його стілець. Саме тому, я гадаю, цілу ніч снився мені Урія Гіп. Приснилося мені, між іншим, ніби він повів будинок-барку містера Пеготті в піратську експедицію, піднявши на щоглі чорний прапор з написом «Практичні настанови Тідда», і під диявольським прапором віз він мене і маленьку Ем’лі до іспанських морів, щоб там потопити.

Турботи мої трохи розвіялися, коли наступного дня я прийшов до школи. На третій день мені стало ще краще, а згодом, тижнів за два, я цілком призвичаївся до докторської школи і почувався як удома в колі нових товаришів і друзів. Щоправда, я був незграбний у дитячих іграх і відставав у навчанні; але я сподівався, що звичка зробить мене спритнішим у першому, а тяжка праця — у другому. Отже, я заходився старанно працювати і здобув схвалення. За короткий час життя в конторі Мердстона майже зовсім зникло з моєї пам’яті, мені навіть