Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Ну, — співчутливо сказав лакей, — що ви замовите на обід? Молоді джентльмени здебільшого вибирають птицю. Візьміть курча!

Найвеличнішим тоном відповів я йому, що курча мені не до смаку.

— Та невже? — спитав лакей. — Молодим джентльменам здебільшого набридає їсти яловичину або баранину, то візьміть телячу котлету!

Неспроможний вигадати нічого іншого, я згодився на його пропозицію.

— Може, хочете картоплі? — сказав лакей, схиливши голову набік і улесливо посміхаючись. — Молоді джентльмени здебільшого не хочуть картоплі.

Найгустiшим басом наказав я йому замовити телячу котлету з картоплею та з усяким гарніром; я велів йому спитати в конторі, чи немає листів для Тротвуда Копперфілда, есквайра[10] — я напевно знав, що листів нема і не може бути, але мені здавалося конче потрібним для дорослого чоловіка чекати на пошту.

Незабаром він повернувся, повідомивши, що листів нема (це мене, звичайно, дуже здивувало!); потім почав накривати перед каміном на стіл для мого обіду і спитав, якого мені подати вина. Я відповів:

— Півпінти хересу!

Боюся, що він скористався цією нагодою, аби подати мені суміш із залишків вина з кількох маленьких графинів. Ця думка з'явилась у мене тому, мабуть, що поки я читав газету, лакей схилився за низькою дерев'яною загородкою (то було його приватне помешкання) і почав там щось переливати з кількох пляшок в одну, немов аптекар, що готує за рецептом. Справді, коли мені подали вино, я переконався в цьому; скуштувавши його, я відчув, що в ньому було більше англійських елементів, ніж могло бути в натуральному іноземному вині, але соромливість змусила мене мовчки проковтнути цю рідину.

Випивши, я розвеселився (з цього можна зробити висновок, що отруєння на певних стадіях — річ не зав­жди неприємна) і вирішив піти на виставу. З цією метою я обрав Ковент-Гарденський театр; сидячи там позаду центральної ложі, побачив я «Юлія Цезаря» і новий балет. Незвично й радісно було мені дивитися на всіх цих благородних римлян, які ожили і ходять переді мною назад і вперед (а нещодавно вони були тільки сухими шкільними схемами!). Неосяжні простори розкрила переді мною ця суміш реальності й вигадки, чудові вірші, блиск рампи, музика, блискавичні зміни декорацій, людний зал глядачів. Вийшовши опівночі на мокру вулицю, я почувався, наче спустився з хмар, де прожив кілька романтичних років, в злиденний світ, що вовтузився, плескотів, блимав вогнями, бився парасольками, стукотів екіпажами, рипів чобітьми, захлинався в багнюці.

Деякий час безпорадно стояв я на вулиці, не знаючи, куди податись; але безцеремонні штовхани і вигуки незабаром привели мене до тями і нагадали, що треба повертатися до готелю; я йшов туди, охоплений дивовижними видіннями. Випивши у вітальні трохи портеру і закусивши устрицями, я сидів там ще з годину, мрійно задивившись у вогонь каміна.

Спогади про п’єсу проходили переді мною, немов прозорий серпанок, крізь який я бачив образи мого минулого. Тому я не знаю, як саме той гарний молодий чоловік, одягнений з такою вишуканою недбалістю, яку з багатьох причин варто було запам'ятати, з’явився переді мною. Але я пам’ятаю, що не помітив, коли він справді ввійшов, бо саме насолоджувався його компанією в своїх думках, сидячи біля каміна.

Нарешті я підвівся іти спати; з цього дуже зрадів сонний лакей з метушливими ногами, що як міг їх скручував, зчіпляв чи викривляв всіма можливими способами в своїй маленькій комірчині. Я йшов до дверей повз того чоловіка і ясно побачив його. Я негайно обернувся, відступив крок назад і знову подивився на нього. Він мене не впізнав, але я впізнав його вмить.

Іншим разом я, мабуть, не наважився б заговорити з ним, відклав би це на завтра і більше не побачив би його. Але в тому стані, коли п'єса все ще бриніла в моїй голові, я хотів подякувати йому за колишнє піклування, давня любов моя до нього з новою силою спалахнула в моїй душі; отже, з калатанням серця підійшов я до нього і сказав:

— Стірфорсе! Невже ви не хочете говорити зі мною?

Він подивився на мене — погляд його був той самий, але видно було, що він не впізнає мене.

— Боюся, що ви мене не пам'ятаєте, — сказав я.

— Боже мій! — раптом скрикнув він. — Та це ж маленький Копперфілд!

Я схопив його за обидві руки і не міг відпустити. Тільки сором і побоювання зробити йому неприємність стримали мене від того, щоб кинутися йому на шию і заплакати.

— Ніколи, ніколи, ніколи не був я таким щасливим. Любий мій Стірфорсе, який же я радий бачити тебе.

— Я теж радий, що зустрів тебе! — відповів він щиро, стискаючи мені руки. — Та слухай, Копперфілде, старий, отямся.

Все ж таки він був дуже радий бачити, як вразила мене зустріч з ним.

Я стер з обличчя мимовільні сльози, розсміявся, і ми посідали перед каміном.

— Ну, як же ти потрапив сюди? — спитав Стірфорс, плескаючи мене по плечу.

— Я приїхав сюди кентерберійським диліжансом, сьогодні. Мене всиновила моя двоюрідна бабуся, що живе в Кентербері, і я щойно закінчив свою освіту. А як ти потрапив сюди, Стірфорсе?

— Я, бачиш, став тепер, як то кажуть, оксфордцем, — відказав він, — тобто мене мучать в Оксфордському університеті. Іноді все набридає мені до смерті, і тоді — як оце тепер — я їду до своєї матері. А в тебе до чорта милий вигляд, Копперфілде. Глянеш на тебе — той самий. Аж ніяк не змінився.

— Тебе я впізнав одразу, — сказав я, — та це й не дивно, тебе легше запам'ятати.

Провівши рукою по своїх кучерях, він розсміявся і весело сказав:

— Так, я тепер виконую свій обов'язок сина. Мати живе біля міста; дороги зараз хтозна в якому стані, а вдома у нас досить нудно, тому я залишився тут на цю ніч, а не поїхав додому. Я й шести годин не пробув у місті, і весь цей час я позіхав і хропів у театрі.

— Я теж був у театрі, — сказав я. — У Ковент-Гардені. Яка чудова й велична вистава, Стірфорсе!

Стірфорс щиро розсміявся.

— Мій любий юний Девіде, — сказав він, знову плескаючи мене по плечу, — ти справжня маргаритка[11]. Польова маргаритка на світанку не може бути зеленішою за тебе. Я також був у Ковент-Гардені — ніколи не бачив нічого жалюгіднішого. Гей, чоловіче!

З цими словами звернувся він до лакея, який здалеку уважно спостерігав нашу зустріч, а тепер поспішно підбіг до нас.

— Куди ви запхали мого друга, містера Копперфілда? — спитав Стірфорс.

— Прошу пробачення, сер?

— Де він спить? У якому номері? Ви знаєте, про що я хочу довідатися, — сказав Стірфорс.

— Так, сер, — підлесливо відповідав лакей. — Містер Копперфілд мешкає тепер у сорок четвертому, сер.

— А якого це чорта, — відказав Стірфорс, — загнали ви містера Копперфілда у той хлівець над стайнею?

— Бачите, сер, ми не знали, сер, — плазував перед ним лакей, — що містер Копперфілд хоче кращий номер. Ми можемо дати містерові Копперфілду сімдесят другий, сер, якщо він волітиме цього. Поруч з вами.

— Авжеж волітиме цього, — відповів Стірфорс. — І зробіть це зараз.