Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— О, невже? Ви знаєте, яка я нетямуща, і що я запитую тільки з цікавості, але хіба ж воно не зав­жди так? Я думала, що такий спосіб життя в університетах — річ звичайна... га?

— Там отримують освіту для дуже поважних професій, ви ж це хотіли сказати, Розо? — трохи холодно відповіла місіс Стірфорс.

— О! Так! Це чистісінька правда! — відказала міс Дартль. — Але хіба воно не так?.. Я хочу, щоб мене поправили, якщо я помиляюся… Хіба ж воно не так, справді?

— Що не так? — спитала місіс Стірфорс.

— О! То ви кажете, що це не так! — мовила міс Дартль. — Чудово, я дуже щаслива почути це. Тепер я знаю, що робити. Ось у чому користь запитань! Я тепер ніколи не дозволю людям говорити мені про марнотратство, розпусту та подібні речі у зв'язку з університетським життям.

— I добре зробите, — сказала місіс Стірфорс. — Учитель мого сина — сумлінний джентльмен. I коли б я не цілковито довіряла своєму синові, то могла б довіряти його вчителеві.

— Та невже? — спитала міс Дартль. — Боже мій! Сумлінний, справді він такий? Дійсно сумлінний?

— Так, я певна цього, — сказала місіс Стірфорс.

— Як це мило! — вигукнула міс Дартль. — Яка втіха! Справді сумлінний? Тоді він не... але, звичайно, і не може бути, якщо він справді сумлінний. Гаразд, від цього часу я буду зав­жди радіти, думаючи про нього. Ви уявити не можете, як це підносить його в моїх очах, коли я напевне знаю тепер, що він справді сумлінний!

Отаким чином висловлювала міс Дартль свої погляди на кожне питання і незгоду свою з будь-чим; іноді, як я помітив, робила вона це дуже твердо, хоч і всупереч навіть самому Стірфорсові. До закінчення обіду трапився один випадок. Місіс Стірфорс розмовляла зі мною про мій намір поїхати до Суффолка, а я поспішно зазначив, що буду страшенно радий, коли Стірфорс погодиться поїхати туди разом зі мною. Пояснюючи йому, що збираюся побачитись із моєю старою нянькою та з сім'єю містера Пеготтi, я нагадав про моряка, якого він бачив у школі.

— О! Той чолов'яга, — згадав Стірфорс, — він прийшов зі своїм сином, правда ж?

— Ні, то був його племінник, — відповів я, — а проте він усиновив його. Є в нього ще гарненька племінниця, яку він удочерив. Коротко кажучи, його будинок (або краще сказати, судно, бо він живе в старій барці на березі) повен людей, які користуються його добротою та ласкою. Ти матимеш велику приємність, коли побачиш цю сім'ю.

— Ти думаєш? — спитав Стірфорс. — Гаразд, я теж так думаю. Подивимось, що можна зробити. Варто здійснити невеличку подорож, — не кажучи вже про приємність подорожувати з тобою, Маргаритко, — щоб побачити людей такого сорту і пожити їхнім життям.

Серце моє затремтіло, передчуваючи нову розвагу. Але помітивши тон, яким він говорив про людей такого сорту, міс Дартль, що не відривала від нас своїх блискучих очей, втрутилася знову.

— Та ні, справді? Скажіть мені. Чи вони такі, дійсно? — мовила вона.

— Які — такі? I хто саме? — спитав Стірфорс.

— Люди цього сорту. Чи вони справді звірі, йолопи і взагалі істоти іншого порядку? Мені хочеться знати так багато!

— Ну, є досить велика різниця між ними й нами, — байдуже мовив Стірфорс. — Не слід думати, що вони такі ж чутливі, як і ми. Їхні почуття не так-то вже легко вразити. Смію сказати, що вони напрочуд доброчесні, принаймні я від багатьох чув таке твердження, і не став би це заперечувати. Але в них натура не занадто ніжна, і хай радіють, що через їхню грубу шкіру їх не так вже й легко поранити.

— Справді, — сказала міс Дартль, — і не знаю вже, чи могло мене щось втішити більше, ніж ці слова. Це так утішно! Так приємно знати, що, страждаючи, вони не відчувають цього! Колись я дуже турбувалася за людей цього сорту, але тепер я зовсім змінила про них думку. Вік живи — вік учись! Признаюся, що в мене були сумніви, але тепер вони зникли. Раніше я не знала, а тепер я знаю, і це ще раз показує, як корисно запитувати — хіба ж не так?

Я був певний, що Стірфорс виголосив свою промову жартома або щоб спровокувати міс Дартль. Я сподівався, що він пояснить це мені, коли дами вийдуть і ми вдвох залишимось біля каміна. Проте він тільки запитав мене, що я думаю про міс Дартль.

— Вона дуже розумна, здається? — спитав я.

— Розумна! Вона все кладе на точило, — відповів Стірфорс, — і загострює все, як загострила вона за ці роки своє обличчя і постать. Вона зовсім сточила себе. Вся вона — загострене лезо.

— Який це дивний шрам у неї на губі! — зазначив я.

Стірфорс насупився і хвилинку помовчав.

— Правду кажучи, — сказав він, — це моїх рук діло.

— Нещасливий випадок?

— Ні! Як був я ще хлопчиськом, вона розгнівала мене, і я кинув у неї молоток. Ще тоді я був багатообіцяючим янголятком!

Мені стало дуже прикро, що я торкнувся такої болючої теми, але було вже пізно.

— Відтоді ходить вона з цим тавром, як бачиш, — сказав Стірфорс, — і носитиме його аж до могили, якщо колись заспокоїться вона в ній; хоч я не можу повірити, щоб вона колись заспокоїлась де-небудь. Вона — донька якогось кузена мого батька. Батьки її померли. Мати моя, бувши тоді вже вдовою, взяла її до себе компаньйонкою. Є в неї пара тисяч фунтів стерлінгів майна, і щороку заощаджує вона проценти, прилучаючи їх до основного капіталу. Ось тобі вся історія міс Рози Дартль.

— І я не маю сумніву, що вона любить тебе, як брата! — сказав я.

— Гм, — відказав Стірфорс, дивлячись на вогонь. — Деяких братів не дуже люблять, а деяка любов... але налий собі, Копперфілде. Ми вип'ємо за маргаритки у полі на твою честь і за конвалії, що не прядуть і не працюють, на мою честь — ганьба мені!

Понура усмішка зникла з його обличчя, він розвеселився і знову став самим собою.

Коли ми пішли пити чай, я мимоволі все поглядав на шрам міс Дартль. Незабаром я помітив, що шрам цей був найвиразнішою рисою її обличчя; коли вона бліднішала, знак цей ставав грізною свинцевою смугою, він вимальовувався, як напис невидимим чорнилом над вогнем. Під час гри у трик-трак вони зі Стірфорсом трохи посварилися; мені здалося, що вона дуже розгнівалась, і тоді цей шрам раптом запалав, як біблійний напис на стіні.

Я не дивувався, що місіс Стірфорс обожнює свого сина. Здавалося, вона не може ні говорити, ні думати про щось інше. Вона показала мені медальйон з його портретом у дитинстві і локоном з його дитячих кучерів; показала його портрет тих років, коли я вперше познайомився з ним; останній його портрет вона носила на грудях. Усі його листи до