По той бік мосту - Мері Лоусон

– Так, – відповів він. – Я певний.

Перш ніж піти додому, він знову піднявся до Артура, глянути, як він, підозрюючи, що це буде востаннє. Спочатку він подумав, що той і досі спить, але коли Ієн увійшов, Артур розплющив очі.

– Привіт, – мовив Ієн. – Як почуваєшся?

– Нормально. – Тінь старої сором’язливої усмішки. Він і досі був великий чоловік, хвороба його не зменшила. Великий, сильний чоловік, із серцем, час якого збігав. За старою звичкою Ієн пальцями поміряв його пульс, відчув слабке, невпевнене серцебиття, тепер уже слабше, ніж навіть годину тому.

Він сів на стілець біля його ліжка, повернувши його трохи так, щоб бути зверненим просто до Артура, й коли це зробив, раптом побачив їх двох, як вони сидять на мішках скраю поля, ошпарюючись гарячим чаєм, а поруч них коні скубуть траву. Цей образ був неймовірно ясний і чіткий. Він підштовхнув його до думки, чи, може, з часом, щось таке снитиметься йому, замість або ж принаймні разом із тими снами про Картера. Щоб він міг згадувати час, проведений на цій фермі, без такого болю, міг зосереджуватися на спокійності тих днів, а не на трагедії, якою вони скінчилися.

Вони сиділи в тиші, приємній, якщо не враховувати важкого Артурового дихання. Аж тут, виглядаючи у вікно, Артур сказав:

– Думаєш, задощить? – й Ієн глянув і відповів:

– Може бути, схоже на те. Марч висіяв овес?

– Ага.

– Тоді це нестрашно.

Артур кивнув, і вони знову занурилися в мовчання. Артур думав про врожай, здогадався Ієн, а він сам – про те, як йому пощастило, неймовірно пощастило провести з ним тепер трохи часу.

Врешті він сказав:

– Час мені йти. – Йому дуже хотілося залишитися, але ранок прогресував і йому треба було відвідати інших пацієнтів. Підвівшись на ноги, він стримав порив ще раз перевірити Артурів пульс. Він знав, про що з нього дізнається. – Принести тобі чогось? – запитав він, докладаючи значних зусиль, щоб його голос не був забарвлений смутком.

Артур похитав головою.

– Ні, все гаразд. Дякую.

– Тоді побачимося пізніше.

– Ага. – Ще одна його фірмова усмішка. – Й Ієне… спасибі, що прийшов. Не тільки зараз. Усі ті рази, ще тоді.

На той час, коли він відвідав інших пацієнтів і повернувся додому, наближався обід. Вони з Гелен ділили години прийняття, й того дня вона чергувала в дитячій клініці, але, напевно, побачила машину, бо вийшла в коридор із ним зустрітися. День був робочий, тож їхні доньки були в школі.

– Як Артур? – запитала вона.

– Досить погано.

– Мені шкода. – Вона вглядалася в його обличчя. Він усміхнувся до неї, й вона сказала: – Сьогодні в нас тихо. Хочеш піти провітритися ненадовго?

– Ти певна?

– Певна. Справді.

– Тоді так і зроблю. Якщо буду потрібен, задзвони у дзвоника на причалі, добре? Або якщо Лора подзвонить.

– Гаразд.

Він пішов на причал і спустив каное на воду. Сонце вже зовсім зійшло, день стояв тихий і спокійний. Він повільно обплив Безнадійний острівець. «Королева Мері» стояла там, де й завжди, Піт схилився над своєю приманкою, наче терплячий гриф.

– Як справи? – запитав Ієн. На дні билася величенька щука, злісно показуючи зуби.

– Так собі, – відказав Піт.

– Видно її? – Він прив’язав каное до човна й заліз у нього.

– Нє. Але вона там, чувак. Вона десь там.

Подяка

Струан – вигадане місто, але в моїй уяві воно розміщене біля північної межі широкого й прегарного краю озер, скель та лісів під назвою Канадський Щит, на півночі Онтаріо. Я уявляю його західніше та трохи північніше справжнього – й куди більшого – міста Нью-Ліскерд, і хотіла б подякувати його мешканцям та жителям сусідніх територій за допомогу й розповіді про те, як жили люди «там, на Півночі» в минулому. Зокрема, дякую Джорджу Дюковаку за те, що відповів на мої численні питання, а також розлучився з рідкісним примірником «Лікаря на Півночі» Кліфорда Г’ю Смайлі.

За те, що поділився зі мною знаннями та спогадами про те, як воно насправді було працювати сімейним лікарем на Канадській Півночі в минулі часи, мені хотілося б подякувати лікареві Джеку Бейлі з острова Манітулін, що в провінції Онтаріо. Реалістичне зображення такого життя криється у подробицях – дзвінок на причалі, система добровільного переливанні крові від людини до людини – і дізнатися їх я могла тільки від того, хто про них знав із власного досвіду.

За подальшу допомогу з інформацією щодо медицини я висловлюю подяку Джейн Бремнер із Лейкфілда, Онтаріо, лікарям Оскару Крейгу та Елісон і Девіду Елліману, що всі троє мешкають в Англії. Будь-які помилки, медичні й немедичні, – це лише моя провина.

Особливо корисними в моїй роботі стали такі книжки:

«Втрачені роки 1929–1939: спогади канадців, що пережили Велику Депресію» Баррі Броадфута

«Шість років війни 1939–1945: спогади канадців на батьківщині й за кордоном» Баррі Броадфута

«Там, на Півночі: путівник по дикій природі Онтаріо від мошок до північного сяйва» Дага Беннета та Тіма Тайнера

«Як усе було» Дейва Макларена

«На початку: історія Нью-Ліскерда» Едни Ліліан Крейвен

«Домашня ферма: практичний путівник до хорошого життя» Поля Гейні.

Веб-сайт газети публічних записів – безсумнівно, один із найкорисніших дослідницьких інструментів для письменника – надав мені доступ до архівних примірників «Теміскеймінг спікера», починаючи від 1906 року. Назва газети з роками змінювалася, але, щоб спростити, я покликалася на неї як на «Теміскеймінг спікер» по всьому тексту. Я вдячна газеті за її заголовки, а також за надання інформації й чудове змалювання життя у регіоні Теміскеймінга.

Також мені хотілося б висловити подяку моїй агентці Фелісіті Рубінштейн із «Лутьєнс і Рубінштейн» та моїм видавцям, Елісон Семюель із «Чатто і Віндус», що в Лондоні, Луїзі Денніс із «Кнопфт Кенеда» та Сюзан Каміль із «Даял прес» у Нью-Йорку за їхню терплячість та підтримку.

А ще дякую Аманді Мілнер-Браун, Норі Адамс, Гіларі Кларк та Карен Соломон за корисні коментарі та підбадьорливі слова в процесі роботи над книжкою.

Також, понад усе, величезна подяка моїй сім’ї: братам, Джорджеві й Біллові, за їхню допомогу з усім, пов’язаним із Північчю, – без їхніх знань та помочі я навіть не наважилася б на цю книжку. Синам, Ніку й Натаніелю, за їхню незмінну підтримку (і спасибі, що знайшов той веб-сайт, Ніку). І нарешті, сестрі Елеанор та чоловікові Річарду. Моя вдячність їм обом не має меж.

Мері Ловсон, 2006 р.

Про автора

Мері Ловсон (1946) – відомий канадський прозаїк, авторка трьох великих романів, кожний із