По той бік мосту - Мері Лоусон
– Я копав ямку, – відповів Марч, занепокоєно смикаючи футболку вгору-вниз над животом, боячись, що всі ці питання означають, що його зупинять, як завжди, і не дадуть зробити щось цікаве. – Біля сараю. Хотів закопати свою машинку і знайшов його.
– Ну, я тобі ось що скажу, – мовив Ієн. – Він належить твоєму татові, це інструмент, яким ріжуть, тож з нього хорошої іграшки не вийде, – на цьому Марч розсерджено зітхнув, – чекай, чекай, я саме збирався сказати, що ми можемо нагострити його разом, якщо ти хочеш. – Він сягнув рукою в кишеню по гострильний брусок. Коси треба було часто загострювати, тож у той час він постійно носив мантачку в кишені.
– А можна я сам? – запитав Марч, розтягаючи футболку аж до колін.
– Так. – Я покажу тобі, як це робиться, і тоді ти зробиш це сам. Я просто його триматиму, а ти робитимеш решту. Бачиш, різак має закруглену сторону й пласку? Так от, пласку не загострюють, просто проводять каменем по закругленій стороні, отак…
Тож він показав Марчеві, як проводити каменем по скошеному краю леза, й той спробував сам загострити різак, аж тут, посеред цього діла, забігла Джулі, дуже захоплена, бо якась величезна пташка – як виявилося, білоголовий орлан – сіла на найвищу гілку білої сосни на розі сінника. Марч побіг подивитися й Ієн поклав камінь та різак на кухонний стіл, думаючи, що повернеться й закінчить справу за хвилину, і пішов за ними. А тоді Лора вийшла з-за рогу будинку, несучи таз із пранням, а за хвилину звідти ж з’явився Джейк. Потім Артур, напевно, прокинувшись від радісних викриків, теж вийшов, і вони всі стояли, задерши голови, дивлячись на орлана, що позирав на них із висоти з цілковитою зневагою.
Скільки було сходинок? Лора вийшла зібрати прання, Марч знайшов різака там, де різака не повинно було бути, білоголовий орлан сів на сосну, камінь і різак залишилися на столі. Такі маленькі, невагомі події.
За якийсь час орлан відлетів геть, а Лора сказала Джулі й Марчеві зайти в дім помитися, бо вони мали відразу ж іти гратися з друзями. Артур сказав: «Напевно, вертаймося до роботи», й вони з Ієном рушили в бік поля.
Вони починали роботу на новому полі, й Ієн мав обкосити краї, щоб Артур і коні могли затягнути снопов’язалку. Й тільки коли взяв до рук косу, згадав, що залишив мантачку на кухонному столі. В Артура з собою запасної не було, тож йому нічого не залишалося, як піти по неї в будинок. Це була остання сходинка.
Вони були на кухні. Лора стояла спиною до стіни, а Джейк – просто навпроти неї, дуже близько. Однією рукою він впирався в стіну біля неї, а другою піднімав її підборіддя. Вона підняла руки, тримала їх у нього на грудях, так, наче збиралася його відштовхнути, але не відштовхувала. Це те, що помітив Ієн. Це і вираз жаху на її обличчі, коли вона побачила його у дверях.
Якби вона старалася втекти, то мала б на лиці вираз полегшення, а не жаху – так виснував Ієн, якщо він узагалі щось виснував. Джейк стояв до нього спиною, й Ієн не став чекати, щоб побачити його реакцію. Обернувся й вийшов надвір.
Він пішов просто на те поле, де залишив Артура. Він не сумнівався, що мав зробити, не думав, хто правий, а хто ні, і якими можуть бути наслідки. Він був сповнений рішучості такої твердої, такої некерованої, що вона не залишала простору для роздумів. Дійшовши до поля, він пішов через нього, просто через високий нескошений овес, топчучи його, розсуваючи його руками. Побачивши його, Артур зупинив коней і пішов назустріч зі здивованим виглядом. Ще не дійшовши кілька футів, Ієн сказав рішуче:
– Повертайся в дім.
– Щось сталося? – запитав Артур.
– Так. Твоя дружина і Джейк.
Секунду чи дві Артур уважно на нього дивився, а тоді Ієн побачив, як його вразило розуміння. Воно наче буквально його вразило: Артур мало не похитнувся. А тоді відпихнув Ієна й пішов швидкою ходою до будинку.
Ієн поспішив за ним. Він залишив коней стояти посеред поля. Пішов за Артуром, і далі не роздумуючи, й далі сфокусований на óбразі, що стояв у нього перед очима: Лора й Джейк. Йому перехоплювало дух від збудження, жорстокого збудження, народженого з суміші люті та прагнення відплати. Від нього мало не паморочилося в голові.
Він бачив, як Артур дійшов до сходів кухні, відсунув ширму й увійшов. Він знав, що щось станеться, що будуть наслідки. І радів. Наслідки мали бути, і що гірші, то краще. Коли він увійшов на кухню, Артур саме доходив до вершечка сходів. Лора стояла біля їхнього підніжжя, поклавши руку на бильце, дивлячись угору. Напевно, Джейк був там, пакував речі, найпевніше. Ієн чув Артурові кроки, коли той перетнув сходовий марш, а тоді Джейків голос, легкий, вдавано веселий. Долинув звук боротьби, а тоді Джейк сказав, мало не сміючись: «Гей, Арте! Гей! Заспокойся! В чому річ?».
Лора глянула на Ієна, й він побачив, що її трусить. Вона прошепотіла до нього:
– Ієне, що ти накоїв?
Ієн дивився на неї, роззявивши рота, втративши мову від огиди. Коли міг здобутися на слова, сказав:
– Що я накоїв? Що я накоїв? Що ти накоїла?
– Так, – відповіла вона. – Так. Але, ох, Ієне…
Нагорі Джейк швидко щось казав, і далі вдаючи здивованого, а тоді знову почулися звуки боротьби, потім на сходах, і вони почули, як він сказав: «Господи, Арте! Господи! Та не бери близько до серця!», а тоді збіг сходами вниз, Артур – відразу за ним. Біля підніжжя сходів Джейк упав і перш ніж зміг підвестися, Артур нахилився, схопив його і підняв у повітря. Джейк спробував відмахнутися від нього, сказав: «Добре, добре!», й далі намагаючись перетворити все на жарт, удаючи здивованого. Він глянув на Ієна й присоромлено засміявся, наче перепрошуючи за недостойну поведінку свого брата, але Ієн бачив, що він злякався, а це було добре. Лора була нажахана; вона відійшла від сходів і стояла посеред кімнати, закривши обличчя долонями, що теж було добре.
І тільки коли побачив Артурове обличчя, Ієн почав відчувати тривогу. Артур і слова не сказав, але щось було в його очах, чого Ієн ніколи раніше не бачив ні в кого, не кажучи вже про Артура. Це