По той бік мосту - Мері Лоусон

Піт узяв волосінь, почепив жука на гачок і кинув за борт. Ієн почепив приманку до свого гачка, закинув у воду й почав повільно крутити коток.

– Отож, – сказав він.

Піт кивнув.

– Час вирішувати.

– Здається, так.

Вони рибалили. Піт зловив форель. Кинув її на дно човна і сказав:

– Я думав, ти вже ухвалив своє рішення. Думав, ти вирішив стати пілотом.

– Так і є, – відповів Ієн. – Я казав про тебе.

– Чому тоді ти не повідомив Гарді?

На це питання Ієн відповіді не мав.

– Повідомлю. Завтра.

Дощ затікав йому за комір. Він роззирнувся, шукаючи шапку або щось, чим можна було б скористатися як шапкою, але нічого не знайшов. Однак дощ був теплий, не неприємний. Піт смикав свою волосінь вгору-вниз у товщі води.

– Якщо не скажеш мені, що вирішив, упродовж трьох секунд, – мовив Ієн, – я кину тебе за борт. – Він нервувався і сам не знав чому.

– Я нікуди не поїду, – сказав Піт.

Ієн глянув на нього, певний, що, мабуть, недочув. Піт відпустив ще волосіні у воду.

– Що? – перепитав Ієн.

– Я залишаюся тут. Ми з іще кількома хлопцями збираємося започаткувати риболовний бізнес для туристів. Пильнувати, щоб вони не виловили всієї хорошої риби. Думаю, з цього вийде непогана затія. – Його волосінь засмикалася, він витягнув ще одну форель й ударив її по голові. Кинув оком на Ієна й сказав: – Чувак, накрути. Зачепиш гачок.

Ієнова волосінь утонула у воді. Напевно, гачок уже на дні, закручується навколо водоростей і підводних корчів. Йому було байдуже. Він поклав вудку, дозволив їй перехилитися за борт.

– А коли ти це вирішив? – сказав він.

– Давненько.

– Як давненько? Місяць тому? Рік? Десять років?

– Яка різниця?

– Просто цікаво.

Однак йому не було цікаво, він був сердитий і ставав ще сердитіший, доки поступово усвідомлював почуте. Сердитий і якимось чином зраджений. Він знав, що Піт розумний, може, розумніший за них усіх, хоч він це переважно приховував. Його розум мав і глибину, й широту. Він думав своєю головою, все піддавав сумнівові, не брав нічиїх слів на віру. І хоч Ієн ніколи не міг уявити, чим саме займатиметься Піт, він завжди був певний, що це буде щось разюче. Він усім їм покаже, Ієн у цьому ні на йоту не сумнівався.

Піт знизав плечима.

– Десь кілька місяців.

Пітову волосінь смикнуло щось велике, а тоді виплюнуло гачок. Ієнові здалося, що він побачив довгу темну тінь, що відпливла геть.

– Чорт, – мовив Піт.

– Чому ти мені не сказав? – запитав Ієн. Його це засмутило майже так само сильно, як і саме рішення. Ніхто з них не любив обговорювати особисті речі, але це інша річ; не було причини, чому вони не могли про це поговорити. І мали б. Точно мали б.

– Напевно, бо знав, що ми докотимося до цієї розмови, – відповів Піт. – Відкладав цей чорний день. – Принаймні в його голосі звучала нотка перепрошування.

– Я не розумію, – вів далі Ієн. – Нащо тоді ти складав іспити?

– Бо цього хотів мій дід.

– Хіба він не хоче, щоб ти вчився в університеті?

– Хоче, але він розуміє.

– Що ж, а я – ні. Я не розумію.

Над водою пролетіло двійко канадських гусей і пішли на посадку футів за двадцять від них, виставивши вперед лапи, наче водяні лижі, а тоді сіли на воду й почали перебирати пір’я.

– Я не можу звідси поїхати, чувак, – сказав Піт.

Ієн глянув через озеро на кам’янистий берег і ліси за ним. Дощ припинився й поверхня води виблискувала, наче олово.

– Так, звісно, – сказав він. – Поїхати буде важко, я це знаю. Але все це залишиться тут. Нікуди не дінеться. Ти зможеш повернутися, якщо захочеш. Але зможеш перед цим щось зробити. Не розумію, чому ти не можеш перед цим щось зробити. Мені здається, ти робиш помилку. Велику помилку.

Піт висмикнув свою волосінь, кинув вудку на дно човна й сів, поклавши лікті на коліна, вглядаючись у воду. За якийсь час він сказав:

– Я не знаю, як інакше це висловити, чувак, крім як сказати, що все мені дороге – тут. Все, що для мене має значення… все тут.

– Але ж це так, бо ти більше нічого не бачив! – сказав Ієн. – Господи, Піте, ти ж навіть не знаєш, що ще існує у світі!

– Ні, – відповів Піт. – Але я знаю, що для мене важливе. І знаю, що не мушу їхати куди-інде, щоб це знайти.

Вони сиділи мовчки. Ієнові спало на думку, що це він уперше бачить Піта, що сидить у човні й не рибалить. Напевно, це свідчило, як серйозно Піт сприймав їхню розмову, але це його не заспокоїло. Він був надто засмучений, надто розчарований, щоб його щось заспокоїло.

– Люди скажуть, що ти забоявся спробувати, – сказав він згірчено. – Ти ж знаєш про це, правда? Вони подумають, що ти забоявся невдачі.

Піт повернув голову й глянув на нього.

– Ти занадто переймаєшся тим, що думають люди, чувак, – сказав він м’яко. – Це твоя найбільша проблема. Думаєш, я роблю помилку? Принаймні я не йду на те, чого не хочу, просто щоб щось довести.

– Що ти маєш на увазі? – запитав Ієн, скипівши від злості.

– Ти знаєш, що я маю на увазі. – Піт узяв свою вудку й знову закинув гачок за борт.

– Ні, не знаю.

– Тоді ти дурніший, ніж я думав, – сказав Піт, усе ще абсолютно незворушний. – Поворуши мізками.

*

Йому знову наснилася мати, вдруге за тиждень. Вони сиділи у вітальні, наодинці, вона переглядала каталог із «Ітона», а тоді раптом підвела погляд великих очей і сказала:

– Слухай!

Він прислухався, але нічого не почув, крім як слабкого сухого шурхоту вітру в гіллі.

– Нічого не чути, – сказав він.

– Правильно, – відповіла вона. – Бо там нíчого слухати! Нíчого! Ось що я терпіти тут не можу. Я не можу терпіти порожнечу!

– Я тут, мамо, – мовив він. – Якщо я тут, то це не порожнеча, правда?

Вона всміхнулася йому, і на якусь мить він майже подумав, що вона скаже: «Ні, ти маєш слушність, звісно, ти маєш слушність». Але натомість вона сказала:

– Поворуши мізками.

*

У вівторок зранку він мав зустрітися з містером Гарді о дев’ятій годині, тож запізнився на ферму. Коли він прийшов, Джейк і Картер були на подвір’ї, стояли поруч Джейкової машини. Верх її кузова був піднятий, і Картер заліз у нього мало не з головою. Джейк мав такий вигляд, який був у нього завжди, коли мав справу з Картером – напівзнуджений, напівздивований.